Мигель де Сервантес Сааведра - Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1

Левиний рик, страшне виття гієни,
Шипіння кровожерливого змія,
Звіриний крик жахливої потвори,
Вороній грай, зловісний, навіжений,
Гудіння ошалілого борвія,
Що на морях здіймає хвилі-гори,
Злий рев бика, якого пікадори
Списами змордували на арені,
Тужливий туркіт горлиці-вдовиці,
Пугукання сови, лихої птиці,
Несвітський лемент грішників в геєні, —
Всі звуки в себе увібрати мушу
І вилити із ними скорбну душу,
Усі чуття вміщаючи в одному,
Бо дух, що неприкаянно страждає,
Себе являє в виразі новому.

Куди ж полинуть тії скарги-співи?
Не вчують їх ні жовті піски Тахо,
Ні Бетіса [107] Бетіс – колишня назва річки Ґвадалквівір. зеленії діброви;
Лунатиме їх відгомін журливий
Між грізних скель, у прірвах, повних жаху,
Померлих уст живе несучи слово;
Чи в темних нетрях, де лиш звірів схови,
Де ще нога людини не ступала,
Куди проміння сонця не сягає,
Чи у пустелі, у Лівійськім краї,
Де стрінеш тільки гада та шакала…
Луна мій жаль просторами розносить
І скрізь гіркі докори розголосить
Твоїй неперевершеній гордині;
Про мій талан нечувано жорстокий
Весь світ широкий буде знати нині.

Зневага убиває; підозріння, —
Правдиве чи фальшиве, – серце крушить;
Терзають душу ревнощі гризучі;
Розлука геть виснажує терпіння;
Страх забуття усі надії рушить;
В одно з’єднавшись, сили ці могучі
Ведуть назустріч смерті неминучій.
А я живу – о небувале диво! —
Зневажений, розлучений, забутий,
Від певності підозр огнисто лютий
І все ж таки закоханий ревниво!
Я зношу радо муки ці тяжкії,
Не бачачи і променя надії,
Не боячись безоднього відчаю,
І навіть, щоб поглибити страждання,
Всі сподівання гордо відкидаю.

Чи можна одночасно сподіватись
І зневірятись, і чи це розумно,
Як для зневіри певні є причини?
Чи можу я надією втішатись,
На зраду очі закривать бездумно,
Як в рани серця світло правди рине?
Та хто ж відчаю двері не відчине,
Упевнившись, що зрадила кохана,
Побачивши, що сумнів той проклятий
Став правдою – бодай її не знати! —
А з правди уродилася омана.
О ревносте, губителько любові,
Вклади кинджал у руку бідакові,
Сплети мені мотузку, гордування!
Хоч і жорстока ваша перемога,
Лиш так спромога погасить страждання.
Так, я помру; нічого не загубить
У смерті той, кому життя не миле;
Це не пуста у мене забаганка.
Та я скажу: блаженний той, хто любить,
І вільний той, чия душа зболіла —
Амура всескоряючого бранка.
І ще скажу, що та моя тиранка
Усе ж прекрасна тілом і душею,
Що сам я винен, що вона гордливо
І що Амура сила справедлива
Всевладно править небом і землею.
Свідомий цього, зашморгом безжальним
Край покладу я дням своїм печальним. —
Щоб не страждати більше від безстрастя,
Пущу на волю вітру тіло й душу,
Уже байдужу до принади щастя.

А ти, чия неправність непоправна
Мені дає на самогубство право,
Поглянь на серце, вражене тобою:
Воно тобі покаже ясно й явно,
Що, змучене і зранене криваво,
Воно вмирає з радістю палкою.
Ні, не порушу я твого спокою,
Не хочу я, щоб мій загин дочасний
В тобі збудив тривогу чи задуму,
Щоб потьмарили чорні хмари суму
Очей коханих небозвід прекрасний.
Коли почуєш про мою кончину,
Ти смійся безтурботно в ту хвилину,
Немов тобі ця вістка найлюбіша.
Та, мабуть, зайва ця моя порада:
Ти справді рада, щоб я вмер скоріше.

Хай вийдуть із жахних глибин Аїда
І Тантал, вічно спраглий, невситимий,
І той Сізіф із каменем важенним,
І з бочкою своєю Данаїди,
І Тітій з коршаками навісними,
І Іксіон на колесі вогненнім… [108] Персонажі давньогрецької міфології, жорстоко покарані богами вічними муками: Тантал, стоячи по шию у воді, не міг утамувати спраги, бо вода відступала, коли він нахилявся попити, а стиглі плоди, що над ним висіли, не міг дістати; Сізіф мусив викочувати на високу гору камінь, який, досягши вершини, щоразу скочувався вниз; Данаїди, доньки єгипетського царя Даная, були приречені вічно наповнювати бездонну бочку; велетень Тітій лежав, простягнувшись, у підземному царстві, а дві шуліки постійно роздирали йому печінку; Іксіон був прикутий до вогняного колеса, яке вічно обертається.
Нехай своїм стражданням невтоленним
Мене напоять і в піснях жалобу
(Коли ця шана подобає грішним),
І жаль свій виллють із плачем невтішним
Над тілом, не спорядженим до гробу.
Хай Цербер, [109] Цербер – багатоголовий пес, охоронець входу до Аїду. що вартує пекла двері,
А з ним усі почвари і химери
Підхоплять тужні співи погребові
Над тим, хто самохіть цей світ покинув,
Хто радо згинув жертвою любові.
О пісне жалю, я прошу востаннє,
Не говори про муки та страждання;
Повір, що їй, моїй жорстокій милій,
Приємне те, що сталося зі мною,
Й не будь сумною на моїй могилі.