– Не забувайте ж, пане рицарю, нашої умови, – нагадав Рицар Свічад. – Переможений має здатися на волю переможцеві, як ми вже казали.
– Знаю, – відповів Дон Кіхот, – і при тому вимоги, поставлені переможеному, не мають вибігати за межі рицарського кодексу честі.
– Ясно само собою, – одказав Рицар Свічад.
Тут Дон Кіхот скинув очима на носяку Лісового джури і здивувався не менше од Санча, гадаючи, що то, певне, прочвара якась або людина несьогосвітньої породи. А Санчо як побачив, що пан його розгін бере, так і отерп із ляку: ану ж зостанься віч-на-віч із тим носанем, а він довбоне тебе своєю закарлюкою, то й заореш носом із самого страху, тим і баталія твоя скінчиться. Побіг слідком, учепився Росинантові за стреміння і став прохати Дон Кіхота, що збирався вже завертати:
– Прошу вас і благаю, паночку мій любий, нехай ваша милость підсадить мене на того он дуба, перш ніж до бою летіти; згори мені краще буде видно, як ваша милость із тим лицарем вой воюватиме.
– Схоже на те, Санчо, – зауважив Дон Кіхот, – що тобі просто на високий поміст заманулось: так можна безпечне на бій биків дивитись.
– Щиро кажучи, – признався Санчо, – мене здивував і налякав велетенський ніс того джури, аж боязно коло нього стояти.
– І справді, ніс такий, що і я злякався б, якби був не я, – сказав Дон Кіхот. – Ну, гаразд уже, давай підсаджу.
Поки Дон Кіхот підсаджував Санча на коркового дуба, Рицар Свічад од’їхав скільки там треба було до розгону і, гадаючи, що його суперник уже готовий до бою, не став чекати суремної яси чи іншого якого гасла, а повернув коня свого, що не був ані прудкіший, ані показніший за Росинанта, і погнав його щодуху назустріч ворогові, хоть духу того ледве стачило на помірний клус. Як же побачив, що Дон Кіхот джуру свого на дерево підсаджує, натягнув повода і осадив коня, за що той був йому вельми вдячний, бо вже зовсім з моці вибився. А Дон Кіхот, якому здавалось, що ворог уже на нього льотом летить, так стиснув шпорами худющі Росинантові боки, що бідному аж зашпори зайшли і ушпарив він щирим галопом (повідає історія, що таке трапилось йому один-однісінький раз, а то все трюхикав тільки). Отаким шаленим алюром заскочили вони Рицаря Свічад, що даремно всаджував своєму коневі остроги аж по самі кнопки – той як на пні став, ані руш із місця, де його на бігу зупинено. І з конем вершник борюкався, і зі списом ніяк не міг собі дати ради, бо й не вмів, либонь, його до бою зважити. Заставши супротивника в такому сприятливому для себе стані, Дон Кіхот ні про що не дбав; без будь-якого ризику й небезпеки з таким їмпетом ударив на Рицаря Свічад, що миттю вибив його з сідла: полетів бідолаха через коня перевертом та й простягнувся на землі недвигою, мовби мертвий.
Скоро Санчо теє побачив, ізсунувся з дуба і попрямував швиденько до пана, а той, ізлізши з Росинанта, нахилився над Рицарем Свічад і заходився розсупонювати йому шолома, щоб подивитись, чи живий іще, а як живий, то щоб на вітер підняти, та й побачив… Хто б міг сказати, що він там побачив, не викликавши подиву, зачудування й здуміння усіх послухачів? Побачив же він, повідає історія, живе обличчя, справжнісінький вид, достеменну твар, існу фізіономію, правдивий образ і сущу подобу бакалавра Самсона Карраска, а побачивши, заволав зичним голосом:
– Бігай сюди, Санчо, дивись і вір, як хочеш, неймовірному! Ступай, кажу, і вважай, що може тая магія, що можуть тії чарівники та чорнокнижники!
Надбіг Санчо і, уздрівши лице бакалавра Карраска, знай тільки хрестився та божкався без міри й без ліку. А що рицар той повержений і далі не подавав жодних ознак життя, Санчо сказав Дон Кіхотові:
– Така в мене думка, пане мій, що хай би ваша милость оцьому нібито бакалярові Самсонові меча в рот угородила, бо то, може, і є один із ворогів ваших, чорнокнижників.
– Добре єси кажеш, – погодився Дон Кіхот. – Що менше ворогів, то краще.
І став уже меча добувати, щоб тую Санчову думку й пораду до зробу довести, як надоспів Лісовий джура (уже без того носа, що такого потворного надавав йому вигляду) і закричав:
– Схаменіться, пане Дон Кіхоте, адже у стіп вашої милості лежить ваш приятель, бакаляр Самсон Карраско, а я його джура.
Як побачив його Санчо без тої осоруги, спитав:
– А де ж носяра?
Той одказав:
– А ось-ось-о, в кишені.
І, сягнувши рукою в праву кишеню штанів, витяг маскарадного носа, описаного нами вище: зроблений він був із лакованого картону. Санчо приглянувся до джури пильніше і, вражений, вигукнув:
Читать дальше