Микола Трублаїні - Капітан Брон

З вулиці долітало розгонисте «ура». Піхотинці атакували обложених по всьому фронту. За хвилину в ратуші було повно червоноармійців.

Брон пробіг коридором до дверей крайньої кімнати. Він догадався, що з тієї кімнати стріляв обережний снайпер. Потягнув до себе двері, але вони були замкнені. Взяв у червоноармійця гвинтівку і, розмахнувшись, ударив тильною стороною приклада. Защіпка чи засувка не витримала, і двері розчинилися. В невеличкій кімнаті стояв офіцер, стискаючи щось у руці. В кутку лежав убитий чи поранений.

— Здавайся! — крикнув Брон і помітив, як офіцер підносить руку. — Стерво! — вирвалось у капітана. Він вистрілив. Куля пробила ворога, але з запізненням на якусь частку секунди, бо офіцер встиг кинути гранату. Вона впала на порозі і враз вибухнула. Бромові здавалося, що його щось ударило, підкинуло, і капітан упав, втрачаючи свідомість.

Опритомнів Брон уже тоді, коли до нього підійшли з носилками. Ледь звівся, спираючись на правий лікоть, але говорити не міг. Усе бачив і чув, але раз у раз якесь марево, мов різнокольорова заслона, ставало перед очима. Поруч нього на другі посилки забрали пораненого польського солдата, який лежав у тій кімнаті. Чув, як один з полонених сказав:

— То нашої компанії иайлєпший снайпер.

— Хтось йому в спину кулю всадив, — промовив санітар, нахиляючись над снайпером.

Їх винесли разом. Коли проносили через вулицю, Брон помітив відкриту машину, в якій сидів полковник Гончар. Полковник зійшов з машини і наблизився до капітана.

— Поздоровляю, капітане, з успіхом. Ви виконали своє завдання. Містечко цілком звільнене. Видужуйте. Передавайте привіт Ганні Йосипівні. Треба вам сказати, вона тут, з нами.

Полковник кивнув головою і повернувся у машину. Шофер натиснув сирену, і автомобіль повільно покотився кудись по вулиці.

Брон опустив повіки. Йому ввижалася Тося.

Лазарет займав кімнат з десять у великому будинку місцевого магната. Більшість поранених — польські солдати та офіцери. Невелика група радянських бійців лежала поруч своїх супротивників по недавньому бою; З кімнат ще не встигли випести розкішні килими, великі картини в масивних золочених рамах, м'які крісла та інші меблі. Не всім вистачало ліжок, і немало поранених лежало на тих килимах, дожидаючи, поки підійде лікар.

Брон лежав на широкому м'якому ліжку, принесеному санітарами з сусіднього покою. Поруч на дитячому ліжку скоцюрбився, підібгавши під себе ноги, польський снайпер. За снайпером на канапі — теж поранений полонений. Обидва, мабуть, не тяжко поранені, бо розмовляли. Розмовляли українською мовою, і Брон добре їх чув.

— Іване, що тепер буде?

— А я знаю?

— Іване, а тобі дуже болить?

— Болить… Пся крев з поручиком. Не годен тепер встати.

Поранені замовкли. Бронові хотілося розпитати снайпера, що відбулося в тій кімнаті, де він знайшов його замкненим з офіцером. Капітан догадувався, хто його обстрілював у дворі, але не поцілив. Напевне, цей снайпер. Можливо, топ самий офіцер і с тим поручиком, про якого згадував поранений. Але Брон не міг вимовити жодного слова. Міг лише дивитися і слухати та підносити праву руку.

— Чого лікар не підходить? — спитав полонений з дивана.

Снайпер підвівся, глянув через ліжко і відказав:

— Йде з того кутка.

У голосі його відчулося роздратування. Коли він опускався, очі його зустрілися з очима Брова. Іван лякливо придивлявся до радянського командира.

— Ото, прошу, — звернувся він до Брона, — схожий на вас зайшов у двір коло ратуші. Мене поручик поставив до вікна пристрелити. Я вам вірно скажу, разів п'ятдесят стрельнув… жодного разу не вцілив. Не хотів. Правду кажу. То його поручик стрелив, а тоді мене, їй-богу! Я правду кажу. Нащо мені більшовиків стріляти? У мене тато більшовик були. В Совєтію пішли, там і зостались.

Брон зробив знак очима, що вірить. Іван повернувся до свого товариша і почав йому переповідати те саме, тільки докладніше. Брон переконався, що це той самий снайпер, який обстрілював його у дворі ратуші. Докази були незаперечні, і капітанові стало радісніше на серці, наче знайшов друга. З другого боку до нього підійшли лікарка і лікпом. Брон одразу згадав фотографію, яку бачив в альбомі полковника Гончара. Безперечно, це Ганна Йосипівна. Висока, струнка блондинка з сірими очима, спокійна, лагідна і мила в поводженні. Хотів сказати, що знає її, спитати про Тосю, але не міг.

Ганна Йосипівна нахилилася розв'язати першу перев'язку, покладену санітарками. Капітан підняв руку, силкуючись показати, щоб раніше оглянули його сусіда.