Микола Трублаїні - Капітан Брон

Спочатку загін тримався на залізничній станції, але скоро відійшов за село, що стояло поруч, і окопався на горбках. Ворог нас не тривожив. Десь ліворуч чулися поодинокі гарматні постріли. Там, над рікою Іквою, білополяки насідали на заслін, що прикривав другу колону.

Вночі прискакав Демчук і привіз неприємну звістку. Польська кіннота зайняла село в тилу, і невеликий наш загін був майже оточений. Йосип дістав доручення вивести нас з оточення.

— Підемо через Семидуби, — сказав він, — там ще білополяків нема, а далі болотами понад Єловицею та через ліси вискочимо на Антонівці.

Партизан добре знав навколишню місцевість і був для нас найкращим провідником. Треба вам сказати, що за півтора-два місяці я міцно здружився з Йосипом Демчуком. Партизани мали кулемет, тому частину партизанського загону, як тільки вони до нас приєднались, зарахували в мою команду. Решту ж об'єднали з командою розвідників, а Демчука призначили начальником тієї команди. Це сприяло дружбі кулеметників та розвідників.

Години за дві до світанку ми вже безшумно залишили позицію і подалися полем на південь, обминаючи якісь села. День застав нас у лісі. Навколо здіймалися сосни, а в повітрі пахло живицею. Йшли вузькими стежками, іноді ж зовсім без стежок, обминаючи бурелом та мокрі болотисті видолинки. Попереду їхали розвідники на чолі з Йосипом, вишукуючи дорогу та перевіряючи безпечність її.

Раптом серед лісу показалась маленька хатина, за нею друга, і загін підійшов до невеличкого хутора. Тут наш комісар скомандував перепочити.

Проходячи через хутір, на одному подвір'ї я побачив Йосипа, який стояв біля воза, запряженого парою добрих коней. На возі лежало сіно, невелика скриня і кілька ряден.

— Що це ти тут вигадуєш? — спитав я його.

— Сім'ю повезу, — відказав партизан. — Учора дав їм знати у Гути, тепер вони тут близько ховаються. У селі Майдан. Дома залишатися не можна, прийдуть ляхи, хтось викаже, зазнають горя. Зараз я за ними заїду, повезу з собою, візьму батька, жінку, обох дітей.

— Доганяти нас будеш? — спитав я.

— Дожену, — впевнено відповів він, але, окинувши поглядом подвір'я, раптом змінився на обличчі.

У ворота ввійшов червоноармієць, тримаючи за руку маленьку босу дівчинку в грубій полотняній сорочці. Побачивши Йосипа, вона вирвалась від червоноармійця і кинулась до командира.

— Ганю! — скрикнув він і узяв її на руки.

Дитина притиснулась до батька, очі її світилися радістю, але було видно, що вона щойно пережила якийсь страх.

— Де мама? Де Іван? — допитувався Йосип.

— Вони там! — дівчинка показала рукою на ліс. — Там солдати. Я прибігла до тебе… Там стріляли. Мама і дідусь сховались, а я побігла у ліс, а тоді — по дорозі. Я знала, що треба сюди бігти…

Командир розвідників, не випускаючи дочку з рук, метнувся до комісара з проханням ударити на Мандаті ї виручити його родину. Але комісар не встиг навіть щось відповісти, як раптом затріскотіли кулемети. То стріляла польська кіннота, що, спішившись, наступала з лісу. Ми ледве встигли розвернутись і почали з боєм відступати від хутора. Наші відстрілювалися дуже мляво, бо у бійців залишалося лише по три-чотири обойми, а в кулеметників — по дві-три стрічки патронів.

Несподівану атаку відбили, але в останню хвилину ворожа куля звалила нашого комісара. Командування загоном я взяв на себе. Я розумів, що залишатися біля хутора не можна, до поляків кожної хвилини могло підійти підкріплення. Ми ж були фактично відрізані від своїх частин і до того ж майже без бойових припасів.

— Командир Демчук, виводьте загін на Антонівці! — гукнув я. — Кулемети прикриватимуть відступ.

Ми відходили, одбиваючись від білополяків, що раз у раз посипали нас дощем куль. Незабаром дійшли до Антонівців. Там ворог відстав. Скоро дісталися до Шумська, з'єдналися з своїм полком.

Наш відступ припинився, але в Дубно повернутися нам не довелося. Шестирічна Ганя кілька місяців залишалася з батьком у полку. Потім її віддали до дитячого будинку. Наступного року Йосипа було вбито під Лятичевим у бою з бандою Шепеля. Минув ще рік, і я забрав Ганю до своєї матері. Коли дівчина підросла — стала працювати, вступила до комсомолу, а оце закінчила Харківський медичний інститут і дістала призначення в Ізяслав.

Полковник закінчив розповідь і сперся на спинку крісла. Капітан Брон з хвилину дивився на фотографію в альбомі, а потім спитав:

— І ви не знаєте, що сталося з родиною Йосипа?