Роберт Стівенсон - Діамант Раджі=The Rajah’s Diamond

В одному, правда, збігалися його обов’язок й інтереси, його великодушність і страхи – слід якнайшвидше позбутися коробки.

Гаррі підійшов до першого полісмена і чемно розпитав про дорогу. Виявилось, що до мети вже недалеко, і через кілька хвилин він підійшов до невеличкого, нещодавно пофарбованого і якнайретельніше доглянутого будинку. Дверний молоточок і ручка дзвоника просто сяяли, на підвіконнях то тут, то там видніли горщики з квітами, завіси з якоїсь пишної тканини закривали кімнати від очей цікавих перехожих. Увесь будинок дихав спокоєм і таємничістю, і Гаррі так перейнявся його духом, що тихіше, ніж звичайно, опустив молоток і чимстаранніше витер черевики.

Майже зразу двері відчинилися, Гаррі побачив досить привабливу молоденьку служницю, що з цікавістю стала розглядати його.

– Я приніс пакунок від леді Ванделер, – почав Гаррі.

– Знаю, – кивнувши головою, відповіла дівчина, – але господаря нема вдома. Може, ви залишите мені?

– Не можу, – зітхнув Гаррі. – Мені звеліли передати йому тільки з певною умовою, отож, боюсь, я мушу просити у вас дозволу зачекати.

– Що ж, гадаю, мені можна вас впустити. Мені тут досить самотньо, а ви, скажу вам, ніби не такі, щоб з’їли дівчину. Але шануйтесь і не питайте імені господаря, однаково я не скажу.

– І ви таке кажете? – скрикнув Гаррі. – Ну й дивина! Сьогодні на мене всюди чигають несподіванки. Все-таки про одне я, мабуть, можу спитати, не порушивши заборони. Він власник цього будинку?

– Ні, він тільки наймає, ще й тижня не минуло, – відповіла дівчина. – А тепер і я вас запитаю: ви знаєте леді Ванделер?

– Я її особистий секретар, – запишався Гаррі.

– Вона гарна, правда ж? – знову спитала дівчина.

– О, прекрасна! – вигукнув Гаррі. – Напрочуд мила, ласкава, добра!

– Та й ви нівроку, – зауважила дівчина. – Закладаюсь, ви варті цілого десятка леді Ванделер.

– Я? – вкрай розгубився Гаррі. – Я тільки секретар!

– Це ви для мене кажете? – аж ніби образилась дівчина. – Певне, тому, що я, коли ваша ласка, тільки служниця. – Але побачивши, що Гаррі щиро збентежився, пожаліла його: – Ні, я вірю, ви не мали такого на увазі, просто ви сподобались мені, а про леді Ванделер я й думати не хочу. Ох ті панії! – зітхнула вона. – Як можна серед білого дня посилати з коробкою під пахвою такого стеменного джентльмена, як ви!

Розмовляючи, Гаррі і дівчина не сходили з місця, вона стояла на порозі, а він на хіднику, тримаючи коробку і скинувши капелюха, щоб прохолонути. Та після останніх слів дівчини Гаррі, вже не витримуючи таких одвертих компліментів своїй зовнішності і тим паче підохотливих поглядів, якими вони супроводились, став перебирати ногами і зніяковіло туди-сюди поводити очима. Ненароком глянувши в долішній бік завулка, він, на свій несказанний жах, зустрівся очима з генералом Ванделером. Розгніваний, розпашілий генерал гасав вулицями, женучись за швагром, але, впізнавши невірного секретаря, одразу надумав інше, його лють дістала новий вихід, він щодуху припустив по завулку, лаючись і вимахуючи руками.

Гаррі враз заскочив у будинок, посунувши дівчину, двері захряснулись перед самим носом його ворога.

– Тут є засув? Вони замикаються? – питав переляканий Гаррі, а тим часом несамовитий стукіт молотка луною розлягався у передпокої.

– Ой, що з вами трапилось? – занепокоїлась дівчина. – Ви тікаєте від того старого добродія?

– Якщо він піймає мене, я пропав, – зашепотів Гаррі. – Він ганяється за мною цілий день, а в нього ціпок зі шпагою всередині, це офіцер з Індії!

– Ото гарні манери! – скрикнула дівчина. – А як, коли ваша ласка, його звати?

– Це генерал, мій пан, – мовив Гаррі. – Він хоче забрати коробку.

– Хіба ж я вам не казала! – переможно засміялася дівчина. – Я ж казала, що та ваша леді нікчема, і, якщо маєте очі, давно слід побачити, як вона вас трактує. То невдячна хвойда, ось що я вам скажу!

Генерал знову шарпнув за молоток, нетерпеливлячись, що його не пускають, а потім став гатити в двері кулаками.

– Добре, – зауважила дівчина, – що я сама в домі, хай ваш генерал гамселить скільки влізе, ніхто йому не відчинить. Ходімо!

Дівчина завела Гаррі на кухню, посадила, а сама, поклавши руку йому на плече, не криючись, милувалася ним. Гуркіт біля дверей не вщухав, навпаки, дедалі посилювався, і в бідолашного секретаря холонуло в серці.

– Як вас звати? – запитала дівчина.

– Гаррі Гартлі.

– А мене – Пруденс. Вам подобається це ім’я?