Гарфанг - Танець янгола над безоднею

Літо пройшло, як і завше, в селі у тітки Тоні, у веселій компанії трьох її дітлахів, а також качок, курей, корови, кількох місцевих дівчат і незмінних любовних романів…

Початок нового етапу мого життя почався зі знайомства з теперішніми однокурсниками – браттями по неволі на наступні п’ять років, та з безкінечних вітальних промов, котрі щедро сипалися з гарних трибун свіжовідремонтованого інститутського актового залу на наші голови.

Скоро від цих промов моя власна голова розболілася настільки, що коли нас нарешті відпустили і юрба попленталася шукати свою аудиторію, я не хотіла уже нічого.

І саме тоді я побачила Його.

Мені вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що це – Він. Зеленкуваті очі і волосся, як колоски пшениці… Це було мов удар струмом, мов блискавка серед ясного неба…

Це був саме він !

«Принц» виявися моїм одногрупником – і від щастя я ледве не літала по похмурих аудиторіях, котрі ще пахли свіжою фарбою.

Власне, на цьому щастя і закінчилося; за увесь день герой моїх шалених мрій лише раз ковзнув по мені поглядом, аби відразу ж байдуже відвернутися.

Та навіть цього було достатньо; і вже того ж самого вечора, умощуючись спати мало не о дев'ятій, «аби завтра швидше настало» і тиснучи в обіймах ні в чому не винну подушку, я зрозуміла, що «попала» всерйоз…

Я закохалася відразу – і повністю стрибнула у свої почуття, мов в ополонку.

А вже наступного дня, після пар, стояла по стійці «струнко» перед люстром, як перед суддею, прискіпливо роздивлялася своє відображення і намагалася знайти «плюси свого типу зовнішності».

А тип був – так собі… Невисокого зросту худюще створіння з по-хлоп’ячому стриженим чорним волоссям і обличчям без рум’янцю. Я так і сяк вертілася перед люстром, поки зрештою змогла чесно зізнатися собі, що справді гарні в мене тільки очі – такого яскравого синього кольору не було більше ні в кого з дівчат-однокурсниць. А от щодо всього іншого… В мої сімнадцять фігура моя не відрізнялася жіночністю, та і одяг я звикла носити і вибирати лише за двома критеріями – щоб було зручно і недорого. Порпаючись у своєму гардеробі, я з подивом з’ясувала, що не маю жодної просто красивої сукні. До цього часу вони не були мені потрібні.

Я ще трохи подумала і дійшла висновку, що краса – не головне. Адже можна покохати і некрасиву людину…

Точніше, мені не лишалося нічого іншого, як спробувати переконати себе у цьому.

Тепер щодня я прокидалася мало не о шостій і збиралася до свого інституту, як на свято. Я так само сумлінно, за старою звичкою, намагалася увіпхати до своєї голови нову інформацію, але ледве розпочиналася пара і студенти розсаджувалися по своїх місцях, я бачила лише його.

А коли він раптом не з’являвся на парі, порожній день розтягувався до таких розмірів, що я ледве домучувала його до кінця, а потім півночі не могла спати, переживаючи марну тривогу – що з ним сталося? І коли наступного дня його світлі кучері знову з’являлися на горизонті мого неба, більше ніякого сонця я не потребувала…

Мій ідеал звався Дмитром Паляничним; і чим пильніше я придивлялася до нього, тим більше потрапляла до полону свого почуття. Він був саме таким, яким я хотіла бачити свого хлопця. Кмітливий і дотепний, він міг бути по-дитячому веселим і безпосереднім… Одним словом – ідеал. А коли часом на котрійсь не надто цікавій парі він розосереджено дивився у вікно, мені здавалося – я помічаю якийсь нетутешній сум у його погляді…

Я бачила його таким, яким хотіла бачити.

І, яким дивним би це не здавалося, відчувала себе найщасливішою дурепою на світі, просто дивлячись на нього – на відстані.

Та моя увага до Діми лише мені здавалася таємною; усезнаючі дівчата скоро почали шушукатися за моєю спиною і часом собі услід я чула приглушений сміх.

А він продовжував не помічати мене. Ні модна кофтина, ні нова косметика, яку я з упертістю художника-фанатика щоранку наносила собі на обличчя, ні запаморочливо коротка спідниця, яка після сварки з матір’ю таки з'явилася у моєму гардеробі – на нього ніщо не справляло враження. В його очах я лишалася сірою мишею; наше з ним спілкування за увесь семестр обмежувалося буденними вітаннями чи короткими репліками.

А одного разу по дорозі до аудиторії одногрупниця Люда сказала ніби між іншим:

– Бачиш он ту дівчину?

Я кивнула, проте, зайнята своїми думками, навіть не поглянула у той бік.

– Це дівчина Паляничного.

Всередині у мене усе похололо.