Євген Замятін - Ми

Дзвонять спати: 22.30. До завтра.

Досі мені все в житті було ясно (недарма ж у мене, здається, деяка пристрасть до цього самого слова «ясно»). А сьогодні… Не розумію.

Перше: я дійсно отримав наряд бути саме в аудиторіумі 112, як вона мені й казала. Хоча ймовірність була…

(1500 – це число аудиторіумів, 10 000 000 – нумерів). А друге… Втім, краще по черзі.

Аудиторіум. Величезна, наскрізь просонячна півкуля зі скляних масивів. Циркулярні ряди благородно кулястих, гладко обстрижених голів. З легким завмиранням серця я озирнувся навкруги. Думаю, я шукав, чи не блисне де над блакитними хвилями юніф рожевий серп – милі губи О. Он чиїсь надзвичайно білі та гострі зуби, схоже… ні, не те. Сьогодні ввечері, о 21, О прийде до мене – бажання побачити її тут було зовсім природнім.

От – дзвінок. Ми встали, заспівали Гімн Єдиної Держави – і на естраді виблискує золотим гучномовцем і дотепністю фонолектор.

– «Шановні нумери! Нещодавно археологи відкопали одну книгу двадцятого століття. У ній іронічний автор розповідає про дикуна і про барометр. Дикун зауважив: щоразу, як барометр зупинявся на «дощ», дійсно йшов дощ. І оскільки дикуну захотілося дощу, то він повиколупував рівно стільки ртуті, щоб рівень став на «дощ» (на екрані – дикун в пір’ї виколупує ртуть: сміх). Ви смієтеся, але чи не здається вам, що сміху набагато більше гідний європеєць тієї епохи. Так само, як дикун, європеєць хотів «дощу» – дощу з великої літери, дощу алгебраїчного. Але він стояв перед барометром, наче мокра курка. У дикуна принаймні було більше сміливості й енергії та – нехай дикої – логіки: він зумів встановити, що є зв’язок між наслідком і причиною. Виколупавши ртуть, він зумів зробити перший крок на тому великому шляху, яким…»

Тут (повторюю: я пишу, нічого не приховуючи) – тут я на деякий час став ніби непромокальним для живильних потоків, які лилися з гучномовців. Мені раптом здалося, що я прийшов сюди марно (чому «марно» і як я міг не прийти, якщо було видано наряд?); мені здалося – все пусте, одна шкаралупа. І я насилу ввімкнув увагу тільки тоді, коли фонолектор перейшов уже до основної теми: до нашої музики, до математичної композиції (математик – причина, музика – наслідок), до опису нещодавно винайденого музикометра.

– «…Просто обертаючи ось цю ручку, кожен із вас виробляє до трьох сонат на годину. А як же важко давалося це вашим батькам. Вони могли творити, тільки довівши себе до припадків «натхнення» – невідома форма епілепсії. І от вам кумедна ілюстрація того, що в них виходило, – музика Скрябіна – двадцяте століття. Цю чорну скриню (на естраді розсунули завіси, і там – їх найдавніший інструмент) – цю скриню вони називали «рояльною» або «королівською», що зайвий раз доводить, наскільки вся їхня музика…»

І далі – я знову не пам’ятаю, дуже можливо, тому що… Ну, то скажу прямо: тому що до «рояльної» скрині підійшла вона – I-330. Ймовірно, я був просто вражений цією її несподіваною появою на естраді.

Вона була у фантастичному костюмі давньої епохи: чорне плаття, яке щільно облягає, гостро підкреслена білість відкритих плечей і грудей, і ця тепла тінь, що гойдається від подиху між… і сліпучі, майже злі зуби…

Посмішка – укус, сюди – вниз. Сіла, заграла. Дике, судомне, строкате, як усе тодішнє їхнє життя, – ні тіні розумної механічності. І, звичайно, вони, навколо мене, мають рацію: всі сміються. Лише поодинокі… але чому ж і я – я?

Так, епілепсія – душевна хвороба – біль. Повільний, солодкий біль – укус – і щоб іще глибше, ще болючіше. І ось, повільно – сонце. Не наше, не це блакитно-кришталеве й рівномірне крізь скляні цеглини – ні: дике сонце, що мчить і обпалює – геть усе з себе – все на дрібні клаптики.

Чоловік, що сидів поруч зі мною, покосився вліво – на мене – і хихикнув. Чомусь дуже чітко запам’яталося: я побачив – на губах у нього вискочила мікроскопічна слинна бульбашка й луснула. Цей пухирець протверезив мене. Я – знову я. Як і всі, я чув тільки безглузду, метушливу тріскотню струн. Я сміявся. Стало легко і просто. Талановитий фонолектор занадто жваво зобразив нам цю дику епоху – ось і все.

З якою насолодою я слухав потім нашу теперішню музику. (Вона продемонстрована була в кінці для контрасту.) Кришталеві хроматичні сходинки нескінченних рядів, що сходяться і розходяться, – і підсумовують акорди формул Тейлора, Маклорена; цілотонні, квадратногрузні ходи Піфагорових штанів; сумні мелодії згасаючо-коливального руху; переміняли фраунгоферовими лініями пауз яскраві такти – спектральний аналіз планет… Яка велич! Яка непорушна закономірність! І як жалюгідно свавільна, нічим – окрім диких фантазій – необмежена музика древніх…