Френсіс Скотт Фіцджеральд - Великий Гетсбі. З ілюстраціями

– На мене навіть не дивись, – відказала Дейзі. – Я весь вечір намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.

– Ні, дякую! – сказала міс Бейкер, поглянувши на чотири коктейлі, щойно внесені з буфетної. – У мене зараз суцільні тренування.

Том подивився на неї з недовірою.

– Так, звісно! Він перекинув у себе коктейль, наче в склянці його була крапля. – Як ти взагалі досягаєш якихось успіхів з такими «тренуваннями», для мене загадка.

Я подивився на міс Бейкер, не розуміючи, в чому саме вона «домагається успіхів». Вид її мені сподобався. Це була струнка дівчина з невеликими грудьми, прямою поставою, яку вона ще більше підкреслювала, відводячи плечі назад, як молодий кадет. Її сірі, примружені від сонця очі теж дивилися з блідого, чарівного, незадоволеного обличчя з ввічливою взаємною цікавістю. Мені раптом спало на думку: чи її саму, чи її фотографію я вже бачив десь раніше.

– Ви живете в Уест-Еггу, – зауважила вона презирливо. – Я декого там знаю.

– Я не знаю там ні…

– Але ж ви не можете не знати Гетсбі.

– Гетсбі? – перепитала Дейзі. – Якого Гетсбі?

Перш, ніж я встиг відповісти, що це був мій сусід, оголосили обід; владно взявши мене під руку своєю мускулистої рукою, Том Б'юкенен повів мене з кімнати, ніби пересував шашку з однієї клітини на іншу.

Стрункою, томною ходою, ледь торкаючись руками стегон, дві молоді жінки вийшли, випереджаючи нас, на веранду, витриману в рожевих тонах, з якої відкривався вид на захід сонця; там стояв стіл, і на вщухлому вітерці мерехтіли вогники чотирьох свічок.

– Навіщо свічки??? – насупилася Дейзі і пальцями загасила їх. – Ще два тижні, і настане найтриваліший день у році. – сказавши це, вона обвела нас усіх сяючим поглядом. – А ви теж завжди очікуєте настання найтривалішого дня року, щоб пропустити його? Я от завжди очікую найтривалішого дня року, а потім забуваю і пропускаю його.

– Нам треба щось запланувати на цей день, – позіхнула міс Бейкер і сіла за стіл, розлігшись наче в ліжку.

– Чудово! – сказала Дейзі. – І що ми заплануємо? Вона повернулася до мене безпорадно: – А що зазвичай планують люди?

Не встиг я відповісти, як вона з жахом в очах вже розглядала свій мізинець.

– Погляньте! – жалібно сказала вона, – Він досі у мене болить.

Ми подивилися на її палець: його суглоб був синьо-чорного кольру.

– Це все ти, Томе, – сказала вона осудливо. – Я знаю, ти не хотів, але ти зробив це. Це мені розплата за те, що я вийшла заміж за звіра, а не людину, за величезну, здоровенну скриню…

– Я не терплю це слово «скриня», – перервав Том сердито, – навіть сказане жартома.

– Скриня! – наполягала Дейзі.

Іноді вони з міс Бейкер говорили одночасно, але ненав'язливо; їхня жартівлива, легковажна розмова ніколи не перетворювалася на порожню балаканину і була такою самою холодною, як і їхні білі сукні й відчужені погляди, в яких не читалося жодного бажання говорити. Вони сиділи з нами за столом і були приязні до нас з Томом, долаючи себе лише з чемності, щоб здаватися веселими, жартувати або реагувати на жарти. Вони знали, що скоро цей обід закінчиться, а трохи пізніше підійде до завершення і забудеться цей вечір. Зовсім не так було на Заході, де вечір марнували квапливо годину за годиною, поки він не добігав кінця, в постійному розчаруванні як від того, що він затягується, так і від того, що він завершується.

– Ти змушуєш мене відчувати себе нецивілізованим, Дейзі, – зізнався я після другого келиха бордо, що віддавало пробкою, хоча й вельми непоганого. – Хіба ти не можеш поговорити про врожай, наприклад, або ще про щось?

Я не мав на увазі нічого особливого під цим зауваженням, але воно було сприйняте абсолютно несподіваним для мене чином.

– Цивілізація зараз тріщить по всіх швах, – раптом вигукнув Том з напором. – Я став страшним песимістом щодо того, куди все йде. Ти читав «Підйом «кольорових» імперій» Годдарда?

– Н-ні, – відповів я, здивований його тоном.

– Чудова книга! Її зобов’язаний прочитати кожен. Головна думка там – якщо ми не будемо пильними, біла раса буде… буде повністю підкорена. Це все наукові висновки; вони доведені.

– Том стає дуже незрозумілими, – сказала Дейзі з виразом непідробного смутку. – Він читає малозрозумілі книжки, що рясніють довгими словами. Яким було те слово, що ми…

– Ці книги всі наукові, – наполягав Том, дивлячись на неї з нетерпінням. – Автор опрацював всю цю тему. Ми – ті, що належимо до домінуючої раси, маємо проявляти пильність, інакше інші раси захоплять контроль над усім.