Грегорі Робертс - Тінь гори

Я важко зітхнув і впер долоні в коліна, збираючись підвестися. Конкенон поклав руку мені на зап’ясток. Хватка його твердих пальців була люта і надзвичайно міцна.

— Я б цього не радив,— сказав я.

Він відпустив мою руку.

— Вибач, я... лише... подумай про це,— не вгамовувався він. У його очах знову проступила посмішка.— Я зв’яжуся з тобою за кілька днів. Нас буде не лише двоє, якщо ти погодишся на мою пропозицію. Я вже веду переговори з іншими, і будь певен, що є вдосталь охочих. Подумай про це. Це незначне прохання після того, як я врятував твою м’яко-розмовну дупу, правда ж? Я б дуже хотів, щоб ти до мене приєднався. Мені потрібно буде з кимсь поговорити. З кимсь таким, кому я довіряю. Просто подумай, це все, чого я прошу.

Я поїхав геть, залишивши його під тим блакитним целофановим накриттям. Я не думав про ту його пропозицію, але думав про нього, коли по обіді об’їжджав кав’ярні й бари, які ми використовували для збуту паспортів.

Я спілкувався зі своїми контакторами [66] Контактор — особа, яка підтримує зв’язок між агентством і клієнтом. . Слухав гангстерську вуличну музику: плітки, наклепи, брехні та звинувачення. Завжди кумедно, але в мить бездіяльності мої думки поверталися до Конкенона й тих його сліз, яким він так гірко обурювався, але яких не міг зупинити.

Яка мрія, яка надія, який відчай змушує нас діяти — тільки для того, щоб усе покинути, коли справу зроблено? От що за пустопорожні речі — мотив і причина, які народжені в темряві, щоб миттєво розчинитись у сяйві наслідків? Наші вчинки продовжують жити всередині нас ще довго після того, як амбіції та страх валятимуться замерзлі й потьмянілі на забутих берегах. Те, що ми робимо в житті, є важливішим за те, що ми думаємо чи кажемо: воно показує, ким ми є насправді.

Конкенон рухався назустріч злочину, а я вже почав рухатися від нього. Занадто довго я приймав рішення, бо страх бути упійманим став дзеркалом, став відбитим у воді обличчям, несправжнім мною, і я рятувався у власних гріхах. Але води були неспокійні, й машкара, яку я завжди натягав під час роботи, почала розпливатися і зникати.

Я чекав на Лайзу біля готелю «Магеш», насолоджуючись містом. Упродовж дня кілька разів з перервами пускався сильний дощ, але попри це під гуркотливим небом вечірнє повітря було жарким і сухим.

Поодинокі хвилі вдарялись у невисоку дамбу, розбиваючись і перекочуючись через неї, щоб розлитися на половину широкої вулиці. Дітлахи упадали за хвилями, бігаючи від бризок до бризок, а парочки, які гуляли тут, старалися відскочити.

Обнадієні їздові зупинялися біля пішоходів, намагаючись заманити їх на свої похилені візки на високих колесах. Продавці арахісу блукали поміж пішоходів, роздуваючи розжарене вугілля в кошиках у себе на шиях. Дим від цих невеличких багать, напоєний ароматом смаженого арахісу, долинав до перехожих, і спокуса змушувала їх повертати голови.

Усе місто, вимите начисто важкими хмарами, наповнилося пахощами більш ніж зазвичай. Затягнуте хмарами небо замкнуло під собою пахощі їжі, яку готували в сотнях маленьких вуличних кіосків — бгел-пурі [67] Бгел-пурі — традиційна індійська страва, що готується з повітряного рису, картоплі, смаженої локшини, червоної (або білої) цибулі, коріандру та інших спецій. , пав-бгаджі [68] Пав-бгаджі — індійське овочеве пюре, до якого входять картопля, помідори, цвітна капуста, цибуля, горох і приправа пав-бгаджа-масала. , пакоди [69] Пакоди — індійський фастфуд. Це шматок м’яса або овочі, вмочені у приправлене масло й обсмажені. , а також солодку гостроту, якою віяло від продавців паану, торговців пахощами й гірлянд франжипані [70] Франжипані (або плюмерія ) — маленьке квітуче ароматне дерево, яке в Індії називають деревом життя. , що продавалися на кожному світлофорі.

Я рахував квіти на парфумованих гірляндах, аж раптом почув її голос.

— Один пенні,— зажадала Лайза.

Я обернувся.

— Пенні вже не випускають,— відповів я, притягуючи її до себе та цілуючи.

— Ти забув, що це Бомбей? — не опираючись мені, здивувалася вона.— Тут заарештовують за поцілунки на публіці.

— Може, нас помістять у спільну камеру,— припустив я, не відпускаючи її.

— Я... дуже в цьому сумніваюся,— розсміялася вона.

— Тоді я втечу і прийду тобі на виручку.

— А потім що?

— А потім ми повернемося сюди такого самого вечора, і я знову тебе поцілую.