Грегорі Робертс - Тінь гори

— Ближче до суті.

— Це і є суть, хлопче. Я зустрів Лайзу — це ж її ім’я, правильно? — на виставці. Ми поговорили, і це все.

— Навіщо?

— Дивись, я навіть не знав, чия вона дівчина, доки один з її друзів не згадав твоє ім’я, і, так би мовити, я склав докупи факти. Клянуся.

— Тримайся від неї подалі, Конкеноне.

— Чому? Гадаю, вона мене вподобала. Між нами промайнула невеличка іскра. Лайза мені точно сподобалася. Рано чи пізно тобі доведеться її відпустити, але я певен, що ти й так про це знаєш, хіба ні?

— Досить,— відрізав я, піднімаючись.

— Почекай! — попросив він, встаючи зі мною та обережно торкаючись моєї руки.— Прошу. Я не хочу з тобою лаятися, чоловіче. Я не... я хочу... я не намагаюся тебе засмутити. Просто я такий. Знаю, що це не зовсім нормально. Справді. Але я не вмію бути інакшим. Це те, про що я казав раніше. Навіть якщо тобі щось не подобається, ти маєш усвідомлювати, що це щиро. Саме так і виявляється моя щирість. Я насправді не хочу ранити твої почуття. А просто хочу поговорити.

Я опирався, втупившись у нього і намагаючись прочитати вираз в його очах. Зіниці були крихітні, немов вістря шпильки, що зникає у крижаній блакиті припливу. Я відвів погляд.

Біля мотоциклів банди скорпіонів, що стояли неподалік, на дорозі зупинилася вантажівка інспектора дорожнього руху. Вистрибнувши з кузова, команда вантажників підволокла мотоцикли до машини, а потім затягла їх усередину, складаючи біля інших, які були також конфісковані за незаконну стоянку.

Конкенон простежив за моїм поглядом.

— Якби я не нагодився вчасно,— тихо мовив він,— то зараз могли б вантажити до кузова того автомобіля твоє мертве тіло.

Він мав рацію. Він мені не подобався, і я був певен, що він божевільний. Але він приєднався якраз тоді, коли було потрібно, і врятував мене.

Я знову сів. Конкенон замовив ще чаю. Його товсті пальці швидко скрутили невеликого косяка.

— Приєднаєшся до мене?

Я взяв самокрутку і затягнувся, щоб розкурити того косяка, а Конкенон тримав сірник у ліхтарі складених долонь. Після кількох затяжок я передав самокрутку йому.

— Помітивши, як ти завжди миттєво ображаєшся, і зриваєшся з місця, і намагаєшся зі мною побитись або кудись утекти, я маю одразу викласти всю інформацію,— заявив він, видихаючи стовп сіро-блакитного диму.

— Інформацію про що?

— Я започатковую нову банду і хочу, щоб ти до мене приєднався.

Прийшла моя черга сміятися.

— Що тут такого смішного?

— Як щодо... навіщо ?

— Навіщо мені банда? — запитав він, передаючи мені косяка.— Усе, як зазвичай. Щоб можна було купувати наркотики, наводити трохи жаху й хаосу, лякати людей, а вони потім віддаватимуть нам гроші вантажівками, а ми витрачатимемо ті вантажівки грошей, поки не здохнемо від зусиль.

— Здохнути від зусиль? І це твоя комерційна пропозиція?

У цю хвилину до мене підійшов чоловік на ім’я Джибріль, коняр зі стаєнь у найближчих нетрищах. Я підвівся, щоб з ним привітатися.

Він був м’яким чоловіком, сором’язливим і трохи незграбним у розмові з іншими людьми, але балакучим і люблячим при спілкуванні з кіньми.

Його найстарша дочка підхопила гарячку кілька тижнів тому і безнадійно захворіла. Джибріль зателефонував мені й погодився протестувати дівчину на вірусну токсичність широкого спектру.

Я оплатив тестування у приватній клініці, й тести показали, що дівчинка потерпає на лептоспіроз — часто смертельну хворобу, яка переносилася з сечею пацюків. Але на щастя, хворобу визначили на ранніх стадіях, і дівчинка добре реагувала на лікування.

Тримаючи мою руку у своїх долонях, Джибріль запевнив, що його дочка почувається набагато краще, і запросив мене на чай до себе додому.

Я також йому подякував і запросив випити з нами склянку чаю. Він відмовився, вибачаючись, і поквапився на зустріч з продавцем зерна, який постачав корм для його коней.

— Бачиш, про що я? — мовив Конкенон, коли я знову сів до столу.— Ти подобаєшся цим людям. А я їм не подобаюсь. Та мені цього й не треба. Я не хочу їсти їхню їжу. Я ненавиджу їхню чортову їжу. Я не хочу дивитися їхні фільми. Я не хочу розмовляти їхньою довбаною мовою. А от ти хочеш. Ти їх розумієш. Ти з ними спілкуєшся, і тебе за це поважають. Просто подумай про це. Ми будемо непереможними. Ми зможемо захопити цю частину міста, ти і я.

— І навіщо нам це робити? — розсміявся я.

— Бо ми можемо ,— мовив він, нахиляючись до мене.

«Бо ми можемо» — гасло влади, адже ідея владарювання над іншими народилася серед таких, як ми.