Грегорі Робертс - Тінь гори

— Ваші документи будуть готові цього тижня,— повідомив я.— Я скажу Санджаю, що це послуга другові, бо це так і є. Я вже таким займався. Але нічого більше. Фарзаде, я не хочу, щоб Санджай мені це потім пригадав. Усе зрозуміло?

Група людей навколо мене вибухнула оплесками й вигуками. Кілька з них кинулися до мене, щоб поплескати по спині, обійняти або потиснути руку.

— Дуже тобі вдячний! — зрадів Аршан, щасливо посміхаючись.— Ми так переживали через проблеми з муніципальною радою! Це перший справжній виклик у нашій справі. Ми... ми почали насолоджуватися цим полюванням на скарби, і ми... ну... думаю, ми б почувалися такими самими загубленими, як і цей скарб, якби рада нас прикрила.

— І ми не очікуємо від тебе благодійності,— додав Фарзад.— Скажи йому, тату!

— Якщо ти приймеш пропозицію, то ми б хотіли віддати тобі один відсоток від скарбу,— заявив Аршан.

— Якщо ви його знайдете,— посміхнувся я.

— Коли ми його знайдемо,— виправили мене відразу кілька голосів.

— Коли ви його знайдете,— погодився я.

— А може, ще дал-роті? — запитала Джая.

— І хоч кілька шматочків курки? — порадила Загіра.

— І смачнючий яєчний сандвіч з карі,— запропонувала Анагіта,— з великою склянкою малини.

— Ні, ні, дякую,— заметушився я, відходячи від столу.— Мені вже не влізе. Може, наступного разу.

— Точно, наступного разу,— заявила Анагіта.

— Звісно.

— Я тебе проведу,— запропонував Фарзад, коли я рушив до довгих портьєр, які запинали вхід до будинку. Усі присутні пішли з нами до дверей.

Я попрощався, тиснучи руки й обіймаючись, і пройшов разом з Фарзадом до вестибюля, який вів на вулицю.

Тропічний душ промочив вулицю, але важкі хмари зникли, і тепер яскраве сонце випарювало вологу на кожній дзеркальній поверхні.

Якимось чином на перший погляд вулиця здалася дивною і незнайомою, неначе чудернацький мегакосмос переходів і ніш у величезній склепінчастій залі будинку Фарзада був справжнім світом, а сяйлива паруюча вулиця поза ним — ілюзія.

— Я... ах... я сподіваюся, що моя змішана родина тебе не нажахала,— пробурмотів Фарзад.

— Зовсім ні.

— Тобі не здається, ну, знаєш, що це трохи... божевільно, на ? Те, чим ми займаємось?

— Усі щось шукають. І з того, що я побачив, то вам це приносить радість.

— Так і є,— швидко погодився він.

— І яка ж божевільна людина не захоче бути радісною?

Молодий парс імпульсивно потягнувся до мене й міцно обійняв.

— Знаєш, Ліне,— мовив він після обіймів,— є ще одна річ, про яку я хотів тебе попросити.

— Ще щось, і досі?

— Так. Якщо ти коли-небудь дістанеш номер телефону тієї дівчини, вродливої дівчини з чарівністю в очах, тієї Дівії, яку ми зустріли біля поліцейського відділка того ранку, я...

— Ні.

— Ні?

— Ні.

— Справді ні?

— Ні.

— Але...

— Ні,— обережно наполіг я, посміхаючись на його спантеличення.

Він похитав головою, розвернувся і попрямував назад до будівлі-вулика, свого дому. Я обернувся обличчям до сонця і довго стояв на пропахлій дощем вулиці.

Гроші також можуть бути наркотиком, але я не переживав за Фарзадову велику родину. Вони не підсіли. Ще ні. Вони розібрали свої будинки по камінчиках, це правда, але вони замінили їх загальним простором спільного користування. Вони перевернули свої життя з ніг на голову, але то була пригода, мандрівка в собі. Вони надали сенсу мрії, якою жили. Для них це й досі було весело, і саме за це я так їх уподобав.

Я стояв там, насолоджуючись сонячним промінням, зовні спокійний, дуже спокійний, але ридаючи десь усередині. Іноді те, що ти втратив, відображене в любові інших,— це вже занадто. Занадто — побачити те, що колись мав, але втратив.

Родина, дім — незначні слова, що піднімаються, неначе атоли в землетрусах серця. Втрата, самотність — теж незначні слова, що наповнюють гіркі долини одинокості.

На острові теперішнього Лайза вислизала від мене, а згадування одного імені накладало закляття: Карла. Карла.

Безглузда річ — намагатися покохати, коли та, яку ти насправді кохаєш, яку народжений кохати, загублена десь у нетрях цього ж міста. Це відчайдушно і безглуздо — спробувати когось покохати. Кохання не пробує, кохання є миттєвим і невідворотним. Згадування імені Карли було вогнем у нутрі, й моє серце не переставало мені нагадувати про це.

Ми були вигнанцями — Карла і я, тому що нас вигнали, обох. Лайза та всі інші чудові люди, яких ми любили, або намагалися полюбити, були добровольцями, що на вітрилах пливли до міста мрій. Ми з Карлою виповзли на пісок з тих самих кораблів, які ми самі ж і потопили.