Грегорі Робертс - Тінь гори

— До біса його, так? — видав він, широко посміхаючись.

— Що?

— До біса його. Того французького сікача.

— Ти божевільніший, аніж тобі здається, Конкеноне.

— Не можу з цим сперечатися. Я не хочу з цим сперечатися. У мене є гроші. Десять штук. Ходімо налигаємося.

— Я їду додому,— відповів я, висмикуючи свою руку, щоб вставити ключа в замок запалювання.

— Ходімо, буде весело! Відтягнемося, ти і я. Затіємо десь бійку. Знайдемо якихось дійсно навіжених придурків і надаємо їм. Повеселімося, друже!

— Хоч як це принадно...

— Я дістав нову ірландську музику,— випалив він.— Вона в біса феноменальна. Привабливість ірландської музики в тому, що вона ідеально підходить для бійки.

— Ні.

— Та ну! Бодай послухай кілька пісень і напийся зі мною.

— Ні.

— Той француз — довбаний педик!

— Конкеноне...

— Ти і я,— провадив він, пом’якшуючи голос і змусивши себе посміхнутися, але це було більше схоже на гримасу болю.— Ми однакові, ти і я. Я тебе знаю. Я в біса добре тебе знаю.

— Ти мене не знаєш.

Він загарчав, крутячи головою та спльовуючи на землю.

— Я маю на увазі того педика, подумай про це. Якби увесь світ був таким, як він, то людська раса вже б вимерла.

— Якби увесь світ був схожим на тебе, Конкеноне, то ми б на це заслужили.

Мені було важко, занадто важко. Чи мав я право кидати каміння? Але я любив Дідьє, і мені було вже досить спілкування з Конкеноном на один довгий день.

У нього в очах з’явилася несподівана вбивча лють, але я не відводив погляду, подумавши, що мене вже сьогодні зв’язували і били, тому він може витріщатися скільки завгодно.

Я завів мотоцикла, відхилив бічну підставку і допоміг Кавіті сісти позаду мене. Ми поїхали не оглядаючись.

— Той тип,— прокричала вона, перехиляючися через моє плече і торкаючись губами мого вуха,— він чортів псих, яар.

— Я тільки сьогодні з ним познайомився,— зарепетував у відповідь я.— Він здавався нормальним.

— Ну, хтось викинув з його кошика нормальність,— мовила Кавіта.

— Таке можна сказати про більшість із нас,— відповів я.

— Говори за себе,— розсміялася Кавіта.— Мій кошик — це ріг достатку, сонечко.

Я не сміявся. Погляд Конкенона досі мене переслідував. Навіть коли я погамував Лайзин біль і переживання, вибачився перед нею, поцілував її та сів на хиткому стільці у ванній, а вона взялася до порізів на моєму обличчі, я не міг забути очі Конкенона: лихі провісники в печері.

— Ліну пасує цей вигляд,— сказала Кавіта Лайзі, займаючи комфортне місце на дивані після того, як мене привели до пуття.— Гадаю, він має платити комусь за побиття, бодай раз на місяць. У мене є кілька подруг, які робитимуть це безкоштовно.

— Недоречні жарти, Кавіто. Тільки подивися на нього! Саме такий вигляд мала б автомобільна аварія, якби автомобілі були зроблені з людей.

— Гаразд,— мовила Кавіта,— я зовсім не хочу уявляти таку картину.

Лайза насупилась і повернулася до мене, обхопивши мене рукою за шию.

— Ти не збираєшся зізнатися мені, що з тобою сталося, еге ж?

— Сталося?

— Ти хворий,— проголосила вона, відштовхуючи мене.— Ти хоч їв сьогодні?

— Ну... я типу був зайнятий.

— Кавіто, можеш нам щось приготувати? Я просто занадто схвильована, щоб зараз куховарити.

Кавіта приготувала одну з моїх улюблених страв — жовтий дхал [52] Дхал — індійська страва: суп-пюре з гороху або інших бобових, приправлений карі. і алу-гобі [53] Алу-гобі — індійська страва з тушкованої картоплі з цвітною капустою, куркумою та іншими спеціями. . Усе було дуже смачно, і я навіть не знав, яким я був голодним, доки не почав їсти. Потім ми швидко прибрали зі столу і сіли дивитися кіно.

Це був фільм Кончаловського «Потяг-утікач», сценарій до якого написав Куросава. У фільмі Джон Войт безстрашно їхав у безкрайнє біле небо, яке знаходить кожен злочинець на обрії свого несамовитого бажання.

Кавіта засудила його як тестостероновий тероризм, наполягла, щоб ми подивилися його ще раз, але вимкнули звук і самі озвучували героїв фільму. Ми знов увімкнули фільм і впродовж усього перегляду реготали.

Я грав у ту гру, вигадуючи фрази для героїв, відведені для мене Кавітою, оскверняючи свій улюблений фільм, але поки в темній кімнаті світло від потяга-втікача лилося на наші усміхнені обличчя, на мене посипались інакші зображення й обличчя з іншого темного місця, де я сьогодні побував.

Коли Лайза поставила іншу касету, я підвівся, узяв ключі та поклав у піхви два ножі.