Грегорі Робертс - Тінь гори

— Усе нормально,— запевнила Кавіта, спокійно дивлячись на Конкенона.— Я вірю у свободу слова. Якщо ти мене торкнешся, то я відірву тобі руку. Але якщо ти просто сидітимеш, верзучи нісенітниці, наче ідіот, то можеш так продовжувати аж до самого ранку, мені байдуже.

— О, то ти лижеш тільки піхви,— вищирився Конкенон.

— Власне кажучи...— почала вона.

— Власне кажучи,— перебив її Дідьє,— тебе це не стосується.

Оскал Конкенона на краях рота став натягнутим. Очі заблищали, неначе сонячне сяйво на капюшоні кобри. Конкенон обернувся до Дідьє. Від нього хвилями напливала загроза. Грубість до Кавіти була хитрістю для провокації Дідьє.

Це спрацювало. Очі Дідьє перетворилися на полум’я кольору індиго.

— Тобі треба припудрити носика й одягнути сукню, солоденький,— прогарчав Конкенон.— Усі ви, довбані гомики, маєте носити сукні. Як застереження для решти. Якщо ти трахаєшся, як жінка, то ти маєш і відповідно одягатися.

— Тобі має вистачати сміливості, якщо відсутня гідність,— спокійно відповів Дідьє,— обговорити це віч-на-віч. Надворі.

— Ти чортове неприродне створіння,— просичав Конкенон крізь ледь розтулені губи.

Ми всі вже були на ногах. Навін потягнувся, щоб схопити Конкенона за сорочку. Ми з Вінсоном розвели двох чоловіків, а офіціанти кинулися до нас з усіх боків бару.

У ті роки в офіціантів «Леопольда» було своєрідне стажування. Вони одягали боксерські рукавички, а потім виходили проти дуже міцного адміністратора Сикха. Якщо вони могли вистояти проти нього дві хвилини у провулку за баром, то отримували роботу. Й от шестеро таких офіціантів, керованих дуже великим, дуже міцним Сикхом, оточили наш столик.

Конкенон швидко озирнувся, його жорстка посмішка стала ще ширшою, демонструючи нерівний ряд пожовклих зубів. Кілька секунд він дослухався до свого внутрішнього голосу, який переконував його битися і померти. Для деяких чоловіків це — найсолодший голос, що до них звертається. Потім злість перетворилась на хитрість, і він почав задкувати крізь коло офіціантів.

— Знаєте що? — вичавив він, відступаючи.— Ідіть до дідька! Усі йдіть до дідька!

— Що це взагалі таке було? — зойкнув Вінсон, дивлячись, як Конкенон дибає на вулицю, розпихаючи людей.

— Це ж очевидно, Стюарте,— сказав Дідьє, доки всі інші повільно сідали на свої місця.

Він був єдиним, хто не вставав і хто залишився спокійним до кінця.

— Не для мене, чоловіче.

— Я бачив цей феномен багато разів, Стюарте, у багатьох країнах. Цього чоловіка неконтрольовано тягне до мене.

Вінсон розбризкав пиво по всьому столі. Кавіта зайшлася сміхом.

— Ти хочеш сказати, що він гейко? — запитав Навін.

— А чоловік обов’язково має бути гейком,— поцікавився Дідьє, нагороджуючи його поглядом, який міг припекти шкіру,— щоб його тягнуло до Дідьє?

— Добре, добре,— розсміявся Навін.

— Не думаю, що він гейко,— повідомив Вінсон.— Він ходить до повій. Гадаю, він просто звихнувся.

— Це ти правду кажеш,— погодилася Кавіта, махаючи своїм келихом перед його розгубленим обличчям.

Солоденький, що стояв якнайдалі від конфлікту, ляпнув брудною ганчіркою по столу, подаючи знак про готовність приймати замовлення. Він поколупався у своєму кривому носі середнім пальцем, витер його об жакет і зітхнув.

— Аур кач? — процідив він.— Щось іще?

Дідьє вже збирався замовити, але я його зупинив.

— Не для мене,— сказав я, встаючи і забираючи свої ключі.

— Але ні! — запротестував Дідьє.— Ще по одному, безумовно?

— Я навіть попереднього келиха не допив. Я за кермом.

— Яз тобою, ковбою,— повідомила Кавіта, приєднуючись до мене.— Я пообіцяла Лайзі зайти сьогодні. Я поїду з тобою, якщо не проти?

— Радий провести цей час із тобою.

— Але... чи може гейко часто ходити до повій? — поцікавився Вінсон, нахиляючися до Дідьє.

Дідьє запалив цигарку, недовго пороздивлявся жар, а потім звернувся до Вінсона, і його очі почали звужуватися.

— Чи ти не чув, Стюарте, що гейко може робити все, чого хоче звичайний чоловік?

— Що? — запитав Вінсон, немов потрапивши на айсберг.

— А ще кажуть, що невігластво — це блаженство,— сказав я, обмінюючись посмішкою з Дідьє.— І я подамся за своїм блаженством додому.

Ми вийшли з бару, крізь наплив покупців прокладаючи собі дорогу до парковки, де я залишив свій мотоцикл.

Коли я вставляв ключ у замок запалювання, дужа рука потяглася до мене та схопила за передпліччя. Це був Конкенон.