Грегорі Робертс - Тінь гори

Я задумливо спостерігав за ним, а потім обернувся і побачив, що Карла посміхається.

— Я кохаю тебе, Шантараме,— мовила вона, цілуючи мене.

Трохи пізніше Кеш розкрив дві справи за два тижні та став зіркою «Бюро втраченого кохання». Його увага до деталей і здатність запам’ятовувати подробиці виявилися вирішальними під час розкриття справ, і тепер жодне інтерв’ю без нього не обходилося.

Тітонька Півмісяць і її безстрашний клерк займалися рахунками бюро і час до часу зберігали деякі грошові суми для клієнтів. Вона була проникливою бізнес-леді й годинами перекроювала бізнес-план, заощаджуючи для всіх гроші й час.

Її приватні сесії в лімузині Рендалла задовольняли її голодних за місяцем візитерів. «Талант — це як ним користуватись»,— одного разу сказала вона мені, використовуючи свої таланти, щоб проілюструвати цю мудрість.

Вінсон і Ранвей повернулися з ашраму вільні від гордощів, але ми їх нечасто зустрічали, бо парочка мала багато планів перед відкриттям власної кав’ярні й необхідною перебудовою.

Коли ми таки змогли впіймати їх на кілька хвилин під час перерви в ремонті, Карла взяла Ранвей за руку й забрала дівчину для розмови, залишаючи мене з Вінсоном у недобудованій кав’ярні.

— Це неначе... як, ну знаєш, хвиля , ідеальна хвиля, що котиться вічно і не дозволяє тобі впасти,— почав Вінсон.

— Ні, але я їжджу на мотоциклі, а це неначе серфінг.

— То ти все розумієш, ну, цю вічну хвилю?

— У мене є паливний бак. Я знаю, скільки триває «вічно».

— Ні, я про щось на взір тенденційного поля, про яке говорив Ідрис.

— Ага.

— Я типу серфінгую в суміщенні, ну, знаєш, у нашаруванні хвиль. Ранвей та Ідрис, вони справді розкрили мій розум, чоловіче. Інколи я почуваюся, неначе маю стільки ідей, що вони випадають з голови.

— Я радію, що ти щасливий, Вінсоне. І це чудово — ідея з кав’ярнею. Дуже радий за вас із Ранвей. Ну, мабуть, мені вже час. Ми...

— Ця кав’ярня просто супер,— запевнив він, показуючи на великі мішки біля стіни.— У плані, якщо я просто поясню відмінність між колумбійською і ганською кавою, це просто підірве тобі мізки.

— Дякую за попередження. Але знаєш, Карла повернеться щомиті, тож сумніваюся, що ми маємо час поринати в таку довгу історію.

— Якщо вона повернеться, то я почну від початку,— неввічливо пообіцяв він.

— Як Ранвей? — ввічливо запитав я.

— Ти знаєш цю хвилю, чоловіче, ідеальну хвилю, що типу не дозволяє тобі впасти?

— Дуже радий, що ти щасливий. Як ти гадаєш, куди пішли Карла з Ранвей?

— Просто понюхай ці свіжі боби ближче,— наполягав Вінсон, відкриваючи мішка.— Вони настільки добрі, що ти більше ніколи не вип’єш іншої філіжанки кави.

— Це твій девіз?

— Ні, чоловіче, наш девіз — це наша назва , чоловіче. «Любов&віра» — це і є назва місця і наш девіз.

У Вінсона була та невинність, яку Ранвей втратила, коли її хлопець помер від наркотиків, бездумно проданих Вінсоном. І невинність, яку вона знову знайшла в його готовності змінюватися, була ніжною правдою і виявлялась у назві їхньої справи — «Любов&віра».

— Понюхай боби,— наполягав Вінсон.

— А... та я й так відчуваю.

— Понюхай їх! — нагально повторив Вінсон, підтягуючи ближче до мене мертве бобове тіло.

— Я не нюхатиму твоїх бобів, Вінсоне, і байдуже, наскільки вони колумбійські. Не тягни до мене того трупа.

Він знову підсунув мішка до стіни, саме коли до нас повернулися Карла і Ранвей.

— Він відмовляється нюхати мої боби,— поскаржився Вінсон.

— Відмовляється? — знущалася Карла.— Лін, якого я знаю, просто бобовий фанатик.

— Стюарт зробив особливу суміш,— гордо повідомила Ранвей.— Гадаю, що це найкраща кава, яку я куштувала.

— Вона в іншій кімнаті,— сказав Вінсон, готуючись туди піти.— Можеш понюхати, якщо хочеш.

— Та ні,— випалив я.— Я відчуваю все звідси.

— Я ж казав тобі, мій Великодній Зайчику,— обійняв Вінсон свою Ранвей.— Люди відчуватимуть аромат нашої кави з вулиці й будуть неначе загіпнотизовані, щось таке.

— Удачі, люди,— мовив я, витягаючи Карлу з перебудованої крамниці.

— Відкриття на повний місяць,— нагадала Ранвей посеред обіймів.— Не забудьте.

На вулиці ми залізли На мого сталевого коня, але Карла зупинила мене до того, як завівся двигун.

— Що ти відчуваєш у присутності Вінсона? — поцікавилась вона, тримаючи руку на моєму плечі.

— Хвилі бобів,— сказав я.— Що ти відчула у присутності Ранвей?

— Він розповів, як вони назвуть це місце?