Грегорі Робертс - Тінь гори

— Тільки через мою хрещену сраку,— сказав він.— Чого тобі насправді треба?

Я глянув на Рендалла, який, здавалося, був собою задоволений. Я глянув на Вінсона, який обслинював мою руку. Він точно цим насолоджувався. Я глянув на замкнені двері власного готелю.

— Я б хотів зайти всередину, прошу, Джасванте,— мовив я, розмовляючи якомога солодше та зціпивши зуби.

— Без проблем,— погодився він.— З тобою є інфіковані?

— Відчини кляті двері, Джасванте!

Барикада почала зі скреготом здригатися, від’їжджаючи від дверей, і ми заштовхались усередину. Джасвант підіпхав барикаду назад, мерщій розвернувся і тицьнув на Вінсона, який був безбожно п’яний.

— Він здається інфікованим,— вирішив Джасвант.

— Мені дуже треба відлити,— заявив Вінсон.

— З нього витікають рідини? — обурився Джасвант, відходячи.

— Вони витечуть з нього на підлогу, якщо ти не замовкнеш,— запевнив я, намагаючись утекти.

— Ти бачив там когось інфікованого? — запитав Джасвант.

— Досить уже про зомбі,— сказав я, пхаючи Вінсона до своєї кімнати.— Це Рендалл.

— Привіт, Рендалле. Я — Джасвант. Як воно там?

— Поки що тихо,— розповів Рендалл.— Але я цілком підтримую тебе щодо пильнування появи зомбі. Передбачливість — це єдина мудрість, коли ситуація стосується ходячих мерців.

— Отож-бо! — підтвердив Джасвант, повертаючись до свого крісла.— Я все кажу їм. Чума. Хаос. Такі випадки, як цей. Усе саме так і починається.

— Джасванте,— озвавсь я, намагаючись тримати Вінсона вертикально і водночас відчинити двері своєї кімнати, що виявилося несподівано складно.— Мені потрібно більше припасів. Як бачиш, маю гостей.

— Навіть не сумнівайся, іноземна ти срако,— розреготався він.

Я відчинив двері й побачив у своїй кімнаті Дідьє з Олегом і Діву з Дівами — Чару й Парі.

Вони всі були в костюмах. Діва була в комбінезоні з леопардовим принтом, Дідьє скинув гладіаторський верх, окрім шкіряної маски, але залишив пачку і трико. Олег був римським сенатором у сандаліях і тозі з мого простирадла. Чару і Парі переодяглися кішками, припасувавши невеличкі вушка й довгі хвости. Чару була сірим персом, а Парі — чорною кішечкою.

— Ліне! — зрадів Дідьє, сидячи біля Діви на матраці посеред дерев’яної підлоги.— Ми, як ведеться, запізнювались на вечірку, і нас на блокпості зупинила поліція; ми так нікуди й не потрапили, тож повернулися сюди, якраз коли все місто поринуло в ізоляцію.

— Привіт, Ліне,— сказала Діва.— Ти не проти, що ми тут?

— Звісно ж, ні. Радий вас бачити. Це просто...

— Рендалл, міс Діво,— відрекомендувався Рендалл.— А ваше чарівне обличчя не потребує передмови.

— Ого,— пролепетали Чару й Парі.

— Привіт, я — Вінсон,— мовив Вінсон,— і знайшов свою дівчину. Вона в ашрамі.

— Ого,— пролепетали Чару й Парі.

— Вона в ашрамі,— розповідав Вінсон, потискаючи руку Парі.

— А вона що — одержима? — поцікавилася Парі.

— Чи помирає від невиліковної недуги? — докинула Чару.

— Що? — перепитав Вінсон, хитаючись і пробуючи сфокусуватися на них.— Знаєте, мені дійсно треба відлити.

Я провів його до вбиральні й зачинив двері.

— У тебе пошарпаний вигляд, Шантараме,— помітила Діва, піднімаючись і розкидаючи руки.— Обійми мене, яар.

Вона обійняла мене, а потім знову присіла біля Дідьє на матраці. Я глянув на той матрац. Він здавався знайомим. Я спрямував погляд крізь двері спальні на своє ліжко. Матраца на ньому не було. Голе дерев’яне ліжко перетворилося на труну. Мій матрац лежав на підлозі.

— Сподіваюся, ти не проти, Ліне,— звернувся Дідьє, попиваючи мої порції для зомбі.— Коли ми вже застрягли тут і на біс його знає скільки, то перенести матрац сюди здалося найкращим варіантом.

— Джасванте! — гукнув я менеджеру.— У мене більше гостей. Візьму все, що маєш!

— Це не так робиться, баба, — озвався він.— Ти це знаєш.

— Джасванте, це буде або так, або я пришлю на переговори Дідьє.

— Вибачення прийняті,— сказав він.— Усе твоє.

Він приніс до кімнати картонні коробки та ящики з пивом. Повернувся з пляшкою гасу і плиткою на дві конфорки.

Він відсунув мої газети і нотатки вбік і встановив плитку, підпалив її запальничкою-пістолетом на батарейках. Перевірив тиск газу, вмикаючи його на максимум і мінімум, неначе випускаючи світлячків з пляшки.

— Ого,— одностайно мовили Чару й Парі.

Джасвант уклонився.

— Усі ресторани зачинені,— розповів він,— і немає виносу, доставок — нічого крім того, що приготуєте власноруч. Триватиме все це невідомо скільки.