Грегорі Робертс - Тінь гори

— Це жахливо. Мені шкода, Аршане.

— Поки мого хлопчика оглядали, він знепритомнів. Лікарі одразу ж перевезли його нагору, у відділення інтенсивної терапії. Відтоді він лежить там. Уже сімдесят дві години — і не приходить до тями.

— Узагалі?

— Він у комі, Ліне.

— Де він?

— Лікарня «Бгатія».

— Це хороша лікарня,— запевнив я.— З ним буде все гаразд.

— Він помре,— сказав Аршан.

— Ні. Ви йому не дасте. Але у Фарзада не буде причин жити, коли він отямиться, якщо ви дозволите Блискавичному себе вбити. Пообіцяйте мені, що більше такого не робитимете.

— Я... я не можу.

— Можете. І мусите. Люди розраховують на вас.

— Ти не розумієш,— мовив він.— Я його знайшов.

— Що ви знайшли?

— Я знайшов скарб.

Десь почало дзвонити: люди молились у місцевому храмі, калатаючи невеличкими ручними дзвониками.

— Той самий скарб?

— Так.

— Коли?

Він як у тумані втупився на свої ноги, порожня склянка чаю вислизала з пальців. Я зловив її на льоту й поставив на землю.

— Два тижні тому.

— Родичі, мабуть, в екстазі, навіть у такі сумні часи.

— Я їм не розповів.

— Що? Ви маєте розповісти їм.

— Спочатку,— тихенько почав він, звертаючись до себе,— я не розповів нікому, бо не хотів втрачати те, що ми мали. Процес пошуку був... такий веселий, ти ж розумієш. Ми всі бути такі щасливі! Я знаю, що скарб змінить нас. Так і станеться. Ми не зможемо цьому пручатися. Тож я тримав усе в таємниці.

Він замовк, відмотуючи назад свої спогади до часів перед відкриттям скарбу.

— А тепер?

— Коли Фарзад захворів і лежав на тому ліжку, не реагуючи навіть на поцілунки, я зрозумів, що приховую це, бо став жадібним. У моєму серці сердець цей секрет був занадто чудесним, щоб ним ділитися, і деякий час приносив задоволення, бо він був лише мій.

— Така людська природа,— сказав я.— І тепер ви можете усе виправити, як праведник.

— Хіба ти не розумієш? Я не протестував, коли поліцейський побив Фарзада, бо не хотів зірвати пошуки. Я за скарб пожертвував власним сином!

— Аршане, не ви вдарили свого сина в голову. І, до речі, Блискавичний Диліп мене теж кілька разів бив в голову, але тромбів не утворилося. Просто сталося все недобре і невчасно, і це не ваша провина.

— Я був... таким егоїстом.

— Ну, тепер ви можете стати щедрим, можете дозволити собі знайти найкращих лікарів і спеціалістів з усього світу і привезти їх до Фарзадового ліжка. Аршане, ви можете вилікувати його цим скарбом.

— Ти справді так вважаєш?

— Я не знаю. Я нічого не знаю. Але гадаю, потрібно спробувати. Хай що ви зробите, але ви маєте розповісти іншим про скарб. Кожен день мовчання розриває ще одну ниточку їхньої довіри. Ви маєте зробити це зараз, Аршане, сьогодні ж.

— Твоя правда,— погодився він, випростуючись.— твоя правда.

— Але перед цим владнаймо одну річ. Я не хочу ніякої частки цього скарбу. Я більше ніколи не хочу про нього чути, якщо ви не проти.

— Що це означає?

— Кажу, що мені це все не треба, і я його не хочу, і більше ніколи не хочу про нього чути. Ви ж розумієте мене, правда?

— Химерний ти чоловік, Ліне,— здивувався він.— Але подобаєшся мені.

Я провів його до дверей будинку. З того боку ми почули Анагіту. Вона виголосила непогану тираду, і все це ще до того, як відчинити двері.

— Я спекла сім хлібин для молитов про Фарзада,— верещали на нас зачинені двері,— а ти не можеш прийти додому вчасно!

Але, прочинивши двері, вона побачила його обличчя, зойкнула — і міцно його обійняла.

— Що таке? — охнула вона.— У чому справа, коханий?

— Я маю дещо тобі розповісти, люба,— сказав Аршан, спираючись на неї, доки вони крізь червоні штори йшли до перекопаної печери.— Поклич усіх.

— Ну, звісно ж, рідний,— мовила вона, підпираючи його своїм плечем.

— Вибач за той хліб, люба,— неуважно мовив Аршан.

— Дорогенький, навіть не згадуй про це.

Я вийшов. Ніхто й не помітив. Я радів.

Стоячи на вулиці й ловлячи таксі, щоб забрати свого мотоцикла, я почув вигуки, крики і щасливе верещання з будинку трьох родин.

Я повернувся до свого мотоцикла і заплатив малому, який за ним наглядав. Але він віддав мені гроші назад, та ще своїх додав, а це було погано.

Поки мене не було, він сидів на моєму мотоциклі. Він був «дрифтером». Його фішкою стало сидіти на чужих мотоциклах і в чужих авто, щоб прокручувати свої справи. Він саме закінчив продаж наркоти, сидячи на моєму мотоциклі, а тепер ділився прибутком. Коли я був із санджайською компанією, то йому б навіть на думку не спало використати мій транспорт для роботи. Це було порушенням субординації, і він це знав. Йому було цікаво, чи знаю про це я.