Грегорі Робертс - Тінь гори

Блискавичний Диліп став переді мною, його пузо випирало з сорочки.

— Я шукав тебе, Шантараме,— сказав він.— У мене є неприємні запитання для тебе.

Я глянув на Вішну. Він посміхався. Блискавичний Диліп почав штовхати нас до виходу.

— Почекай! — скомандував Вішну, вказуючи на Дідьє.— Мені потрібен пан Леві. У нас є невирішені питання.

— Ажарур! — відреагував Блискавичний Диліп.

Копи відпустили Дідьє. Той глянув на мене, запитуючи очима, чи потрібно боротись і померти просто тут. Я заперечливо похитав головою, і він подарував мені криву напівпосмішку, надсилаючи хоробрість у прерію мого серця, де вже гасав страх. Усе було нормально. Ми обоє вже відвідували домівку Блискавичного Диліпа і обоє знали, чого чекати: чобіт і кийка, і виснаження було єдиним милосердям.

Копи виволокли і виштовхали мене з будинку. Скорпіони глумилися і збиткувалися, стоячи на сходах. Данда дав мені копняка, перш ніж зачинити двері.

Вісім рук і кілька чобіт штовхнули мене долілиць на підлогу джипу. Вони просто прилетіли до відділка Колаби, викинули мене з джипу, кілька разів потопталися, а потім поволокли на бруковане подвір’я.

Оминули кілька кімнат, де проходили звичайні допити, і потягнули мене до підвального приміщення, де проводилися незвичайні допити.

Я зіп’явся на ноги й опирався арешту. Також спромігся на кілька хороших ударів і сам. Їм це було не до вподоби. Вони дали мені прочуханки і запхали в одну з широких темних камер.

У камері було четверо переляканих чоловіків, і я був одним з них. Інших трьох прикували разом у дальньому кутку, і вони сиділи навпочіпки. Їхні обличчя були брудні, а сорочки роздерті. Здавалося, що вони там уже давно.

Копи прикували мене до вхідних ґрат. Досить низько, щоб я мусив скрутитися м’ячиком і стати навколішки. Бах! Удар прийшов нізвідки. Вітаю, Блискавичний. Удар ногою, рукою, кийком, удар рукою, ногою, ногою, кийком, удар рукою, рукою, кийком. «Ти так само бив і Карлу, боягузе,— подумав я, знаходячи зображення, до якого можна було прикипіти уявою.— Твоя карма чекає на тебе. Твоя карма чекає на тебе». Потім усе зупинилося, неначе останній грім, і чути було, як гроза відкочується вдалечінь.

Вирішивши, що це вже безпечно, я ризикнув зиркнути на Блискавичного Диліпа. Він втупився у трьох чоловіків, загнаних у куток. Важко дихав. Його обличчя сяяло неправильною радістю.

Мені дійшло. Я був на закуску. Хлопці в кутку були головною стравою.

Мені пощастило. Ніяких зламаних кісток чи тріщин, руки й ноги досі працюють. Могло бути й гірше, а таки вже бувало гірше.

Коли Блискавичний Диліп почав працювати над закутими чоловіками, то двоє копів звільнили мене і відвели до кабінету чергового сержанта, щоб вирішити, скільки моїх грошей треба залишити собі. Вони, звісно, забрали все, усі гроші пішли, щоб викупити назад мій одяг, особисті речі й ножі. Вони жбурнули мої речі на дорогу, а потім і мене туди викинули в самому лише спідньому.

Я стояв на безлюдній нічній вулиці біля острівця безпеки, підбираючи свій одяг по одній речі за раз, поки не одягнувся. Отак довго я просто стояв там, дивлячись на поліційний відділок, як інколи трапляється,— через оту впертість, яка народжена від несправедливості.

З моїх ран просто серед флуоресцентної вулиці цебеніла кров. Було чути крики нових жертв Блискавичного Диліпа. Повільно й ритмічно проблисковий вогник на розі вулиці вихлюпував на мене червоне світло. Я не міг відвести погляду від місця, де лунали зойки.

Біля мене зупинився чорний «амбасадор». Вікна були опущені. На пасажирському сидінні був Фарід, біля водія компанії на ім’я Шах. Позаду сиділи Фейсал, Амір і Ендрю ДаСилва.

ДаСилва обіперся ліктем на вікно. Він поліз під панель приладів, і я інстинктивно потягнувся до одного з ножів. Гангстери зареготалися.

— Ось твої гроші,— сказав ДаСилва, тицяючи мені пакунка крізь вікно.— Тридцять штук. Вихідна допомога за Шрі-Ланку.

Я потягнувся по пакунком, але ДаСилва не відпускав його.

— У тебе є два тижні покровительства від Санджая,— нагадав він, дивлячись мені в очі.— А потім чому б тобі не спробувати мене вбити, га? І ми побачимо, що буде.

— Я не хочу вбивати тебе, Енді,— повідомив я, висмикуючи в нього пакунка.— Набагато веселіше принижувати тебе на очах у друзів.

— Дуже вдало! — розреготався Амір.— Мені тебе бракуватиме, Ліне. Чало! Поїхали!

Чорний «амбасадор» подався геть, залишаючи у флуоресцентному тумані клубок блакитного диму. Я запхав гроші в сорочку і почув, як знову відновилися зойки.