Грегорі Робертс - Тінь гори

Думки понад полями зеленого оксамиту полетіли до зеленіших пасовищ пам’яті: в те місце у нутрі, де душа завжди лишається туристом. І не знаю, які саме спогади танцювали для Блу-Гіджаб у ті хвилини, але для мене то була Карла, яка крутилася і вертілася, танцюючи на вечірці. Карла.

— Я вмираю з голоду,— повідомила Блу-Гіджаб.— І взагалі...

— Я знаю. Якщо я хоч слово про це скажу, ти мене пристрелиш.

— Я збиралася подякувати, але в дідька, так. Передай мені сендвіч.

Вона завела двигуна і виїхала зі стоянки.

— Не хочеш дозволити мені сісти за кермо?

— Я кермую,— сказала вона, знову швидко повертаючись на трасу.— Я завжди кермую. Дай мені сендвіч.

— Який саме ти хочеш?

— Дай мені один з тих «мені-по-барабану» сендвічів. У тебе такі є?

— Цілий мішок, як виявилося.

Вона більше не промовила ні слова. Інколи вона бурмотіла зікри — фрази, присвячені Богу. Одного разу почала голосно наспівувати приспів однієї пісні, але майже відразу знову притихла.

І коли ми зупинилися перед з’їздом до аеропорту в Коломбо, вона просто заглушила двигун і витріщилася на мене, продовжуючи ту довгу мовчанку, нехай як би несподівано та неочікувано це було.

— І-мусініна ,— промовив я.

— Творці добра? — переклала вона.

— Ти це повторювала під час поїздки.

— У тебе є інший паспорт?

— Звісно.

— Сідай на перший же рейс. Дістанься додому якнайшвидше. Ти мене чуєш?

— Потрапити додому якнайшвидше. Гаразд, матусю.

— Будь серйозним. Тобі щось треба?

— Ти так і не розповіла, як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття.

— І не скажу,— спокійно заявила вона.

— Ти потайливіша за кореспондента агенції «Ройтерз». Тобі про це ніколи не казали, Блу-Гіджаб?

Вона почала хихотіти, і я радів цьому.

— Іди. Вже.

— Стривай,— сказав я.— Хочу тобі дещо віддати. Але якщо я це зроблю, пообіцяй дещо.

— Що... саме?

— Пообіцяй мені не стріляти в Махму... знову. Принаймні не через щось, пов’язане зі мною. Хлопець мені подобається.

— Я ж за нього вийшла ,— прогарчала вона.— Але добре, добре, я в нього не стрілятиму. Я вже й так робила це двічі, а він повсякчас тепер скиглить.

Я дістав з кишені маленький пістолет, узяв з іншої кишені запасні набої та передав їй.

— Думаю, що він хотів це тобі повернути,— мовив я.

Вона обхопила невеличку зброю обіруч.

— Махму, мебуб [102] Mebboob (хінді) — коханий. — пролепетала вона, а потім заховала зброю в одну з кишень на плісированій завісі своєї чорної спідниці.— Дякую.

Я вийшов з автомобіля й нахилився, щоб попрощатися.

— Він дуже щасливий чоловік,— сказав я.— Аллагафіз.

— Уже набагато щасливіший тепер, коли я пообіцяла в нього більше не стріляти. Аллагафіз.

Вона поїхала далі, а я пішки дійшов до входу в аеропорт.

Десь за сорок п’ять хвилин я був усередині. Чи мені пощастило, чи це Блу-Гіджаб вибрала ідеальний момент, але чекати довелося лише годину.

Я знайшов місцину, де можна було спостерігати за людьми, що проходили повз, дивитися на їхні обличчя, вивчати ходу, бачити напруження чи співчуття, втому чи гостру потребу, слухати сміх чи крик, відчувати пульсацію дитячого плачу в серцях майже всіх, хто його чує: мить спокою у громадському місці — дивитися й чекати на речення, яке пише саме себе.

Біля мене сів якийсь чоловік. Він був високий і худорлявий, з густими вусами й прилизаним чорним волоссям. З одягу мав жовту сорочку і білі штани.

— Вітаю,— голосно почав він, а потім перейшов на шепіт.— Краще привітатися, неначе ми друзі, а потім піти до бару. Я твій зв’язковий тут. Усе матиме не такий підозрілий вигляд, якщо ми випиватимемо.

Він простягнув мені руку. Я вхопив її, тягнучи його ближче.

— Думаю, ти помилився, Джеку,— сказав я, міцно тримаючи його руку у своїй.

— Усе гаразд,— мовив він.— Мені зателефонувала Блу-Гіджаб і описала тебе.

Я відпустив його руку, і ми разом встали, удаючи друзів.

— Її опис був ідеальний,— заявив він.— Вона добре тебе роздивилася.

— Якось це не навіює спокою,— зізнавсь я, поки ми прямували до бару аеропорту.

— Ні, дідько,— відповів він, обіймаючи мене за плече.— У випадку з Блу-Гіджаб краще б це були розмиті спогади.

— А що це за комуністичні зв’язки такі?

— Коли шукаєш бійців, то ворог твого ворога — це хороший початок.

— Що це означає?

— Більше нічого не можу сказати.

Ми розмовляли аж до рейсу. Він розповідав історії, схожі на правду, а я слухав з почуттям, схожим на довіру, але перервав свого нового знайомого, поки він не почав нової історії.