Грегорі Робертс - Тінь гори

Лайза завела нас усередину, проштовхуючись крізь щільний натовп. Довга кімната якось дивно вмістила вдвічі більше людей, аніж рекомендованих сто п’ятдесят, про що було вказано на досить помітному знакові пожежної безпеки біля входу.

Якщо не можеш витримати спеки, забирайся з охопленої вогнем будівлі.

Лайза нарешті знайшла одну зі своїх подруг і підвела мене для близького знайомства.

— Це Розанна,— сказала вона, протискаючись до невисокої дівчини з великим барвистим золотим хрестом, при цьому прибиті ноги Спасителя були стратегічно розташовані у неї між грудьми.— Це — Лін. Він лише сьогодні повернувся з Гоа.

— Нарешті ми зустрілися,— промовила Розанна. Її груди притиснулися до моїх, коли вона провела рукою по своєму короткому волоссю, що стирчало в різні боки.

Вона говорила з американським акцентом, але з відчутними індійськими нотками.

— Що спонукало тебе побувати на Гоа?

— Любовні листи і рубіни,— відповів я.

Розанна поглянула на Лайзу.

— Навіть не дивися на мене,— зітхнула Лайза, знизуючи плечима.

— Ти такий дивний, приятелю! Треба тебе познайомити з Таджем. Дивина — це його улюблена річ, друже.

Продираючись крізь натовп, Розанна підвела нас до високого вродливого молодика з волоссям до плечей, гладеньким від парфумованої олії. Він стояв перед великою кам’яною скульптурою, яка сягала приблизно трьох метрів заввишки і нагадувала дику людиноподібну істоту.

Табличка біля скульптури вказувала її назву: «ЕНКІДУ». Митець поцілував Лайзу в щоку на знак привітання, а потім простягнув мені руку.

— Тадж,— мовив він, посміхаючись мені щиро і з неприхованою цікавістю.— Ти, певно, Лін. Лайза мені багато про тебе розповідала.

Я потиснув простягнуту руку, вивчаючи його поглядом, а потім звернув увагу на величезну скульптуру позаду нього. Він трішки повернув голову, помітивши мою зацікавленість.

— Ну, що думаєш?

— Він мені подобається,— відповів я.— Якби стеля в моїй квартирі була трохи вища, а підлога набагато міцніша, я б його купив.

— Дякую,— розсміявся він. Тадж доторкнувся рукою до грудей кам’яного воїна.— Насправді ж я навіть не знаю, що він таке. У мене просто з’явилося непереборне бажання отак його побачити перед собою. Все аж настільки банально. Ні метафори, ні психології, чи будь-чого іншого.

— Ґете сказав, що всі речі — це метафори.

— Дуже цікаво,— сказав він, знову сміючись. Його м’які карі очі були наповнені світлом.— Я можу це процитувати? Можна роздрукувати й повісити біля мого нового мовчазного друзяки просто тут. Це може допомогти його продати.

— Звісно. Письменники живуть, поки люди їх цитують.

— Гадаю, уже досить тут стояти,— перервала Розанна, хапаючи мене за руку.— Тепер ходімо дивитися на мій витвір.

Вона повела нас із Лайзою до стіни навпроти високої скульптури, крізь вируюче збіговисько людей, які палили, пили, сміялися і галасували. Половину довгої стіни займали гіпсові барельєфи, розташовані на рівні очей. Панелі були пофарбовані так, щоб імітувати класичну бронзову обробку, і послідовно розповідали історію.

— Вони зображують убивства Сапни,— пояснила Розанна, горлаючи до мене.— Пам’ятаєш? Кілька років тому? Один божевільний почав підбурювати прислугу повстати проти своїх господарів і вбити їх. Пам’ятаєш? Це було в усіх газетах.

Я пам’ятав убивства Сапни та знав правду про ті події краще за Розанну і краще за більшу частину Міста-Острова — Бомбея. Я повільно рухався від однієї панелі до іншої, досліджуючи роботу, що відтворювала загальновідому історію за допомогою скульптурних фігурок.

Мені потемніло в очах. Це були історії знайомих мені людей, людей, які вбивали і були вбиті, а потім перетворилися на карликові фігурки, організовані у сцени на стрічках фризу.

Лайза смикнула мене за рукав.

— Що таке, Лайзо?

— Ходімо до артистичного фойє! — крикнула вона.

— Гаразд. Гаразд.

Ми пішли слідом за Розанною крізь плутанину тіл, поцілунків і витягнутих рук, доки вона кричала і вищала, пробиваючи собі шлях до задньої частини галереї. Діставшись туди, вона постукала у двері — умовний короткий ритмічний сигнал.

Коли відчинилися двері, вона проштовхнула нас усередину темної кімнати, освітленої червоними мотоциклетними ліхтарями, підвішеними на масивних кабелях.

У кімнаті було майже два десятки людей, які сиділи на стільцях, диванах і підлозі. Тут було значно тихіше. До мене підійшла дівчина, запропонувала косяк і обізвалася хрипким шепотом, прочісуючи пальцями моє коротке волосся.