— Той погляд,— повторив я.— Погляд, який промовляє, що ти знаєш щось таке, що мають знати й усі інші. Погляд, що немов докоряє — я ж тобі казав, перш ніж ти взагалі що-небудь промовиш. Тож скажи-таки спершу, й аж потім буде — я ж тобі казав.
Обурена гримаса Дідьє трансформувалась у посмішку, а потім перетворилася на сміх.
— Це більше, ніж я тобі казав,— відповів він.— Мені дуже сподобався той хлопець. Більше, ніж я очікував. І більше, ніж мав би, бо цей Навін Едеїр здобув собі репутацію.
— Якби репутації були голосами на виборах, то ми б де-небудь стали президентами.
— Так,— погодився він.— Але репутація цього хлопця має певні застереження. Розумному й одного слова вистачить, чи так кажуть?
— Так, але мене завжди цікавило, навіщо розумному навіть одне слово.
— Подейкують, він дуже, дуже вправний у роботі з кулаками. В університеті він був чемпіоном з боксу. Міг стати чемпіоном усієї Індії. Його кулаки — це смертельна зброя. Наскільки я чув, його дуже легко, можливо, занадто легко спровокувати на бійку.
— Ти й сам полюбляєш провокувати інших, Дідьє. До того ж недостатньо штрикнути мене палицею, щоб розізлити.
— Достобіса чоловіків уже впали навколішки перед цим хлопчам. Це не дуже добре, коли настільки молодий парубок отримав стільки покори. Та чарівна юна посмішка приховує багато пролитої крові.
— Твоя чарівна посмішка також приховує чимало крові, друже.
— Дякую,— кивнув він, приймаючи комплімент, і струснув своїми сивіючими кучерями.— Я лише кажу, що чув. Якби до того дійшло, то я б ліпше застрелив того вродливого молодика, аніж бився з ним.
— Ну, тоді добре, що ти носиш зброю.
— Я... вибач, це моє тимчасове відхилення від теми... якщо бути серйозним, Ліне, а ти знаєш, як зневажливо я ставлюся до серйозних речей.
— Матиму це на увазі. Обіцяю. Мені вже час іти.
— Ти залишаєш мене тут пити наодинці й повертаєшся додому, до неї ? — насміхався Дідьє.— Гадаєш, вона досі на тебе чекає, після майже твоїх трьох тижнів на Гоа? Може, вона покинула тебе й пішла на зеленіші пасовища, як кажуть британці з такою чарівною провінційністю.
— Я люблю тебе, брате,— сказав я, потискаючи йому руку.
Я вийшов на метушливу вулицю. Озирнувшись, побачив, як він пригортав до себе пакунок з любовними листами, які я дістав, і махав мені на прощання.
Це змусило мене зупинитись. Я вже не вперше відчував, неначе залишаю його напризволяще. Це було безглуздо, але я знав, що Дідьє, мабуть, один з найсамодостатніших контрабандистів у місті. Він був одним з останніх незалежних гангстерів, він не мав навіть краплі остраху і не заборгував ні мафії, ні копам, ні вуличним бандам, які контролювали навколишній злочинний світ.
Часом у житті з’являються дорогі нам люди, і коли надходить час прощатись і йти, то це неначе залишати рідну землю.
Мій давній друг Дідьє, мій новий друг Навін і Бомбей, моє Місто-Острів, скільки б я тут не залишався — кожен з нас є небезпечним по-своєму.
Коли я приїхав до Бомбея багато років тому, то був чужинцем у джунглях. З плином часу я став людиною, яка спостерігає за чужинцями з нетрів. Я був удома. Я орієнтувався в цьому місті.
І я був жорсткішим, можливо, тому, бо те щось, що мало бути там, біля серця, якась частина мене,— воно зникло.
Я втік із в’язниці, Дідьє втік від переслідування, Навін утік з вулиць, а південне місто втекло від моря. Воно було перетворене на острів чоловіками й жінками, кожен з яких жбурнув туди по камінчику.
Я помахав Дідьє на прощання, і він посміхнувся, прикладаючи любовні листи до чола. Я посміхнувся у відповідь, і все було в нормі — достатньо, щоб його залишити.
Жодна посмішка не зігріє, жодне прощання не благатиме, жодна доброзичливість не врятує, якщо наш внутрішній світ не буде прекрасним. Але наша справжня сутність, наш людський рід виявляється в тому, що ми всі пов’язані між собою непорочністю кохання, не притаманного жодній іншій живій істоті.
Я досить швидко дістався від «Леопольда» до своєї квартири. Залишивши переповнену туристами вулицю, я проїхав повз поліцейський відділок Колаба, тримаючи курс у напрямку, відомому кожному таксисту в Бомбеї як Електричний будинок.
Повернувши праворуч на густолисту вулицю біля поліцейського відділку, я побачив частину тюремного корпусу. Я вже бував у цьому корпусі.
Мій бунтівний зір відшукав високі заґратовані вікна, поки я повільно рухався повз будівлю. Спогади промайнули перед очима: маленький кран з водою, сморід відкритих нужників, юрба людей, які боролися за дещо чистіші місця біля входу до камери.
Читать дальше