Коли ми відійшли від дула револьвера, Абдулла накрив руку Дідьє своєю лівою і повільно посунув униз, доки зброя не опустилася.
Запала мить тиші. Скорпіони застигли на місці, намагаючись вирішити, чи битися далі, чи втікати. Свідки, які ховалися за кіосками, дихали досить важко. Навіть невпинний дорожній рух, здавалося, затих.
Конкенон заговорив. Це була помилка.
— Ти бісова огидна довговолоса іранська лярва,— сказав він, вищиривши свої жовті зуби і наближаючись до Абдулли.— Ми з тобою обоє знаємо, що це так. Чому б нам не поговорити?
Абдулла взяв пістолет. І вистрелив Конкенону в стегно. Люди почали кричати-волати й розбігатися. Ірландець похитнувся, продовжуючи боротися і чекаючи можливості вдарити Абдуллу гирею. Абдулла знову вистрелив, у ту саму ногу. Конкенон упав.
Абдулла вистрілив ще двічі, швидше, ніж я міг встежити. Коли Гануман і Данда полетіли вниз, я зрозумів, що великий скорпіон і його худорлявий друг також отримали по кулі в ногу.
Скорпіони, які ще могли бігти, так і вчинили. Конкенон, вроджений борець, почав відповзати, використовуючи лікті, щоб дістатися дороги та кіосків із сувенірами.
Абдулла зробив два кроки вперед і сильно притиснув ногою спину ірландця. Дідьє підійшов до нього.
— Ти... довбаний... боягуз...— плюнув Конкенон.— Ну ж бо! Зроби це! Ти — ніщо!
Достобіса крові витікало з двох ран на нозі. Абдулла націлив зброю у потилицю Конкенона та приготувався стріляти. Кілька людей, що були досить близько і все бачили, почали верещати.
— Досить, брате! — гукнув я.— Зупинися!
Прийшла черга Дідьє покласти руку на кисть Абдулли та повільно опустити зброю вниз.
— Забагато свідків, друже,— сказав він.— Dommage [83] Dommage (фр.) — на жаль.
. Утікай негайно. Утікай швидко.
Абдулла завагався. У ньому спрацював інстинкт. Я знав це. Я теж чув у собі відголос цього інстинкту. Тієї миті він хотів убити Конкенона більше, ніж жити. Я став позаду нього, як інші в’язні робили у в’язниці, охороняючи своє серце і життя.
— Є лише одна причина, з якої копи ще не тут,— мовив я,— скорпіони, мабуть, заплатили, щоб вони не наближалися під час атаки. Скоро це зміниться. Нам потрібно забиратися.
Абдулла забрав ногу зі спини Конкенона. Ірландець негайно почав повзти у напрямку дороги.
Під’їхали два автомобілі. Скорпіони завантажили Конкенона й поранених гангстерів на заднє сидіння. І помчали геть, зачепивши таксі, напхане туристами.
Навін Едеїр обняв Дівію. Суніта, журналістка-початківиця, теж була з ними.
— З тобою все гаразд? — запитав я Дівію.
— Бісові чоловіки ,— відповіла вона.— Ви всі ідіоти.
— З тобою все гаразд? — запитав я Суніту.
Вона притискала до себе червону папку з моїми творами, пригортаючи її до грудей. І тремтіла.
— Усе гаразд,— запевнила вона.— Але в мене є прохання, і я не хочу його озвучувати, поки ти спливаєш кров’ю. Обличчя кривавиться, знаєш?
— Га-аразд. Можемо зараз усе вирішити.
Вона віддала назад оповідання і підняла записку, яку я написав Ранджиту.
— Дозволь мені вручити цю записку,— попросила вона.
— Ам...
— Будь-ласка. Ти навіть не уявляєш, як часто цей чоловік сексуально домагається мене, і це буде надзвичайною насолодою — віддати йому таку записку. Я так і не пообідала, тому, мабуть, маю зниження цукру, але це схоже на неймовірне свято, тож, звісно, дуже жаль через твоє обличчя, але прошу, дозволь передати йому цю записку.
До мене підійшли Дідьє з Кавітою.
— Дідьє, зможеш дати Суніті мій номер і провести її до офісу Ранджита?
— Звісно, але, Ліне, тобі потрібно зникнути звідси.
Неподалік нас пролунав постріл.
— Слухай,— швидко сказав я Дідьє.— Лайза зараз у галереї на Кармайкл-роуд. Можеш туди навідатися?
— Певна річ.
— Переконайся, що з нею все гаразд. Залишайся з нею, або нехай поживе в тебе кілька днів.
— Biensur [84] Biensur (фр.) — безумовно, звісно.
,— відповів він.— А ти що робитимеш?
— Заляжу на дно. Ще не знаю. Візьми ці оповідання і прибережи їх для мене.
Я передав йому папку й побіг шукати Абдуллу, і знайшов його з нашими мотоциклами.
— Хто стріляє?
— Наша людина,— пояснив Абдулла, заводячи двигуна.
— Де копи? — поцікавився я, теж стартуючи.
— Вони були вже на підході, але Раві вистрелив у повітря,— пояснив він.— Вони повернулися по бронежилети й кулемети. Нам потрібно вшиватися звідси.
Рухаючись у пообідньому трафіку, ми з Абдуллою просочувалися крізь повзучі лози транспорту. Час до часу ми зрізали на порожніх тротуарах чи крізь заправки. За кілька хвилин ми вже спускалися по довгому пагорбу на Педдер-роуд і опинилися біля сокового центру біля монумента Хаджі Алі.
Читать дальше