Грегорі Робертс - Тінь гори

Група розділилася на кілька частин. Дідьє погоджувався з Кавітою, а Навін сперечався з Дівією. Я ж заговорив до молодої жінки, яка сиділа поруч.

— Ми ще не знайомі. Я — Лін.

— Я знаю,— сором’язливо відповіла вона.— Я — Суніта. Подруга Кавіти. Ну, взагалі-то, я її колега — молодий журналіст.

— Ну і як тобі цей світ?

— Чудовий. У плані, що це просто надзвичайна можливість і все таке. Але я сподіваюся стали письменницею, як ви.

— Як я? — здивовано розсміявсь я.

— Я читала ваші оповідання.

— Мої оповідання ?

— Усі п’ять. Вони дуже хороші, але я соромилася вам сказати.

— І як же ти знайшла ці твори?

— Ну,— збентежено запнулася вона.— Ранджит дав мені — тобто пан Ранджит, він дав мені ваші оповідання на редагування. Я досліджувала їх на наявність помилок.

Я вирячив очі, не бажаючи на ній зриватися, але був занадто спантеличений, аби приховати свої почуття. У Ранджита були мої оповідання? Як? Невже Лайза передала їх йому в мене за спиною і проти моєї волі? Я нічого не розумів.

— Вони тут,— провадила Суніта.— Я збиралася пообідати на самоті та продовжити роботу над творами, але міс Кавіта запросила сюди.

— Дай їх, будь ласка.

Вона порилась у великій полотняній сумці й віддала мені папку.

Папка була червона. Я класифікував усі свої твори за кольорами. Червоний колір підходив для кількох коротких історій про міських святих.

— Я не давав дозволу на друк цих оповідань,— пояснив я, перевіряючи, що усі п’ять творів в папці.

— Але...

— Це не твоя провина,— лагідно мовив я,— і покарання за це не буде. Я напишу Ранджиту записку, а ти її передай, і все буде гаразд.

— Але...

— Ручка є?

— Я...

— Жартую,— сказав я, дістаючи ручку з кишені безрукавки.

Зарозумілість є візитівкою самолюбства і витісняє усіх і все.

Вдячність є візитівкою смиренності і є внутрішнім простором, залишеним для любові.

Ці рядки здалися вдалою основою записки для Ранджита. Я витягнув друковану сторінку з історії, переписав ці два речення на нову останню сторінку і згорнув папку.

— Ліне! — причепився Дідьє.— Ти не п’єш! Негайно ж поклади ручку.

— Чим ти займаєшся? — запитала Кавіта.

— Якщо це заповіт,— сказав Навін,— то можеш нам повідати.

— Якщо хочеш знати,— розповів я, дивлячись на Кавіту,— я пишу записку твоєму босу.

— Любовне послання? — загорілася Кавіта, сідаючи прямо.

— Щось таке.

Я дописав записку, згорнув її та віддав Суніті.

— О ні, Ліне! — запротестував Дідьє.— Це ж нестерпно! Ти просто мусиш прочитати її вголос.

— Що?

— Є правила, Ліне,— відповів Дідьє.— І ми мусимо порушувати їх за кожної слушної нагоди.

— Дідьє, я не такий божевільний.

— Ти мусиш прочитати її, Ліне.

— Це особиста записка, друже.

— Написана в публічному місці,— заперечила Кавіта, вириваючи аркуш у Суніти.

— Агов,— обуривсь я, намагаючись забрати записку.

Кавіта швидко відскочила, ставши з іншого боку столу. У неї був хрипкий голос, такий, що всіх інтригує своїм звучанням, своєю глибокою емоційністю.

Кавіта прочитала вголос мою записку.

Буду відвертим, Ранджите. Думаю, твоя поведінка медіа-магната є образливою для четвертої влади, і я б не дозволив тобі навіть публікації свого некролога.

Якщо ти ще бодай раз зачепиш мої твори, то я тебе навідаю і трохи перекрою.

Дівчина, яка принесе цю записку, має мій номер. Якщо ти її зачепиш, чи звільниш, чи в будь-який інший спосіб нашкодиш моєму посланцю, то я отримаю дзвінок, навідаю тебе і трохи перекрою. Тримайся подалі від мене.

— Це супер! — розреготалася Кавіта.— Я хочу власноруч її передати.

Крик, а потім брязкіт скла, що розбилося на мармуровій підлозі, змусило нас усіх обернутися до парадної арки. Конкенон бився з кількома офіціантами «Леопольда».

Він був не сам. Разом з ним були представники банди скорпіонів. Здоровило — Гануман — стояв за Конкеноном разом з кількома іншими, чиї обличчя запам’яталися мені з тієї червоної години на складі.

Останнім, хто проштовхувавсь у двері, був Данда — кат з тоненькими вусами. Його ліве вухо затуляла шкіряна пов’язка.

У Конкенона була з собою свинцева гиря у шкіряному мішку, який кріпився дротом до зап’ястка. Він замахнувся нею і поцілив у скроню начальнику охорони «Леопольда». З усіх боків чулося важке дихання й перелякані зойки.

Високий офіціант-сикх захитався, його ноги підкосилися, і він впав. Інші офіціанти рвонули на допомогу. Хлопці намагалися допомогти своєму товаришеві, а Конкенон бив їх, проливаючи кров і збиваючи їх додолу.