— Хто такі?.. Чого треба?
— Нам треба бачити російського лікаря, — швидко відповів Калинніков, не бажаючи, щоб до розмови встряв його супутник. Але той знехтував обережністю:
— Я — Сатіапал і хочу говорити з мусульманами Навабганджа. А насамперед мені треба побачити хвору.
— Ні, Раджа, йди геть! Ти не переступиш порога цієї хижі! Досить того, що накоїла твоя дочка!
— Схаменись, дурню!..
Невідомо, як скінчився б цей далекий од миролюбного тону діалог, коли б на ґанок не вийшов Андрій Лаптєв. Він мовчки, втомлено вклонився Сатіапалові, потиснув руку Калиннікову і тихо сказав:
— Хакіме, заспокойся. Ти шукаєш ворогів не там, де треба.
— Як хвора? — хрипко запитав Сатіапал.
— Трохи краще. Заснула.
— Я привіз вам ліки. Ось вони.
Андрій заперечливо похитав головою і непомітним рухом очей показав на Хакіма, який впився поглядом у пакунок в руках Сатіапала.
— Ви переконані, що пеніцилін допоможе?
— Так.
— Гаразд. Про всяк випадок знайте, що я буду тут. Сатіапал повернувся і круто пішов до машини. Калинніков дружньо посміхнувся.
— Втомився, Андрію?
— Дуже.
— Що передати міс Майї?
— Та що ж… — Андрій вдавав з себе байдужого — Скажіть, хай не турбується, хвора одужує.
— І все?
— Звичайно.
Калинніков з усмішкою погрозив пальцем і, вже повертаючись, щоб іти, сказав:
— Украла в мене машину, їздила цілу ніч, привезла батька. Ходить сама не своя… Вчора хотіла бігти сюди, щоб її вбили замість тебе… Ну, що скажеш?
— Скажіть… Скажіть… — Андрій схопив руку професора і міцно потиснув її. — Ні, я сам скажу!.. Хакіме, вмиватись!
Хакім здивовано кліпнув очима. Далебі, він не міг збагнути характеру цього росіянина. Од одного слова лікар наче ожив, утратив похмурість і, немов хлоп’я, пирхав, розбризкуючи воду, аж райдуга вигравала в крапельках.
— Ну, любий, піди позирни на свою сестру. Тільки краєчком ока, а то наврочиш.
Кушум спала. Видно було, що їй ще дуже погано, але проти вчорашнього її стан і не порівняти.
— Досить, досить!.. Ну, то вбиватимеш мене, Хакіме?
Велетень ніяково посміхнувся.
З-за куща визирнув Ойям. Побоюючись кулаків Хакіма, старий вчора дременув світ за очі і тільки тепер несміливо просувався до власної хати.
— А, доброго ранку, баба! — вигукнув Лаптєв. — Ходіть, ходіть сюди! Сідайте. Сідай і ти, Хакіме… Я хочу розповісти вам одну баєчку, хочете?.. Так от. Жили-були собі дві працьовиті бджоли. Разом працювали, разом харчувалися, разом оборонялися. Багато хто зазіхав на їхній мед, та тільки дуже гострі були жала у тих бджіл… І ось одного разу приходить до вулика лисиця та й каже першій бджолі: «Дурна, як ти ото терпиш: твоя сестриця запевняє, що найсильніше в світі — сонце. Адже навіть малятам відомо, що найсильніший — вітер. Він хмарку нанесе, то й сонце закриє!» Сказала отак та й пішла. А бджола й думає: «Справді, недолуга в мене сестриця. Треба навчити її уму-розуму». І почала навчати. А з того навчання пішла така сварка, що сестриці не тільки про добування меду забули, а й жалити почали одна одну… Аж тут лисиця знову заходить. «А, каже, сваритесь? Ну, сваріться, сваріться, а я медком поласую!» Та й почала вона той мед полосувати, аж за вухами лящить. Сестриці-бджоли того й не бачать, кричать одна одній: «Сонце!» «Вітер!», А лисиця ще й під’юджує: «Так її, так! Дай її духу!» Ну, що, зрозуміла баєчка?
— Зрозуміла!.. Ох-хо-хо, зрозуміла! — зареготав старий Ойям, втираючи сльози. — Дурні бджоли! І сонце, і вітер однакові силою. Ох-хо-хо!
— А ти зрозумів, Хакіме?
— Зрозумів, сагібе! — різко відповів той. — Та тільки ж перша бджола винна. Коли б не вона, дістала б лисиця жала в ніс!
— Так ото й не будь отією першою бджолою! Чи ти знаєш, що трапилося б, коли б ти забив учора дочку Сатіапала або його самого — сьогодні?.. А було б те, що і в Калькутті: там мусульмани й індуси ріжуть одне одного, а англійці — сміються!
Старий Ойям роззявив рота: от так байка! Річ немов про бджоли, а виходить, що про людей?.. А Хакім, насупивши чоло, міркував над тим, що сказав росіянин. В байці все було просто і зрозуміло, та тільки ж насправді між мусульманами та індусами сварка гостріша й глибша.
Андрій Лаптєв більш нічого не сказав. Він не хотів, щоб його хтось обвинуватив у комуністичній пропаганді. Хай ця байка сама говорить за себе.
Надвечір того ж дня за проханням Сатіапала було скликано сходку всього населення Навабганджа. Люди спочатку йшли неохоче; мусульмани та індуси юрмилися окремо, недоброзичливо позирали одне на одного. Але всі уникали погроз та лайок; причіпка для сварки минулась, бо Кушум почувала себе значно краще; та й те, що Сатіапал не побоявся приїхати сам до тих, хто нещодавно проклинав його, відіграло свою роль. Взаємне недовір’я поступово зникало.
Читать дальше