Николай Дашкиев - Зуби дракона

Кілька сот років тому, за імперії Великих Моголів, мусульмани посіли в Індії панівне становище і таки й справді добряче насолили індусам. Ота імперія впала прахом; вже давно Індію грабує Англія, а індійці й досі не об’єдналися проти спільного ворога, бо їм не дають цього зробити.

День при дні нацьковували Ойям та П’яришонгкор своїх дружин одну проти одної, і хто знає, чи не стали б з часом любі подруги найзапеклішими ворогами… Але їм судилася інша доля.

Подруги захворіли майже одночасно. Кончонмала загинула: в неї був дифтерит, а доброчесний заміндар замість лікаря викликав жерця. Кушум мала всі шанси на одужання: операцію було зроблено кваліфіковано, з дотриманням всіх запобіжних заходів. Але, залишена з волі свого чоловіка напризволяще, хвора в момент пробудження від наркозу пошкодила собі в нестямі рану, а кашель та блювання зірвали їй внутрішні шви. В жінки почався сепсис, який неминуче вів до трагічного кінця.

Охопивши голову руками, сидить біля ліжка дружини старий Ойям і з тупим одчаєм намагається збагнути, за що ж саме карає його Аллах?

Може, за те, що звернувся до російських лікарів?.. Але ж Кушум була хвора вже й тоді… Не один з мусульманів звертався до них, і ніхто не вмер… Лихо накликала дочка Сатіапала, ясно… А що, як запросити росіянина? Аллах пробачить таку свавільність; адже лікарі тільки виконають його волю… Хай прийде лікар, хай!

Отак умовляв себе старий Ойям і, нарешті, умовив. Він любив свою дружину гіркою й пожадливою останньою любов’ю старика і в ім’я цього може й не дуже високого, але сильного почуття міг зважитись на все.

Не кажучи нікому ані слова, він тихенько вибрався з халупи та й подався до табору росіян.

Вже з вигляду старого Лаптєв зрозумів, що трапилось лихо. Калиннікова не було; він мав ось-ось приїхати, але доцент не став чекати. Через якихось п’ять хвилин він разом з Ойямом вже прямував дорогою через ліс.

Старий мусульманин трохи заспокоївся. Тепер, коли він поклав турботу про здоров’я своєї дружини на лікаря і дещо приспав сумніви в правильності обраного рішення, йому вже почало здаватися, що все скінчиться гаразд.

Андрій Лаптєв тамував у собі тоскний неспокій. Він не бачив у очі дружини Ойяма, не знав, по суті, як проводилась операція та який стан у хворої зараз. Смерть людини з вини хірурга неприпустима взагалі, а за цих обставин призведе ще й до дуже неприємних ускладнень. Темні люди не зрозуміють, що лікар не винний. Вони вимагатимуть одного — врятувати хвору. Отже, відповідальність за життя людини лежить на ньому. Але хвилюватися завчасно — не варто. Надія ще не втрачена: є чудесний препарат, пеніцилін, який зможе подолати страшну хворобу.

Найгірше, що вся ця історія пов’язана з Майєю… Люба, хороша, вона зовсім розчавлена лихом…

Кілька хвилин тому Андрій забіг повідомити її, що йде рятувати хвору. Дівчина не почула його кроків; вона плакала, сховавши голову в подушку.

Гострий біль пронизав серце Андрієві. Хотілося притиснути до грудей кохану, осушити її сльози поцілунком, втішити. Але він тільки постояв на порозі, та й пішов. А тепер у нього перед очима стоять вузенькі дівочі плечі, які скорботно здригаються в беззвучному риданні.

Здавалося б, слабкодухість та безпорадність ніколи не викличуть схиляння та поваги. А от чомусь саме у хвилини розгубленості й розпачу Майя стала Андрієві ще ближчою, ще дорожчою.

— Сагібе, не треба йти далі… — почувся голос старого Ойяма, і Лаптєв отямився.

Біля халупи мусульманина відбувалося щось схоже на мітинг. Кілька десятків людей вимахували руками, галасували, перебиваючи одне одного. Слів не було чути, — все зливалося в суцільне гудіння, погрозливе, як голос розбурханого рою.

— Чого треба цим людям?

— Не знаю, сагібе… — тоскно відповів старий. — Може, Кушум померла?

— Ходімте швидше.

До садиби старого Ойяма лишалося кроків із сто, коли на ґанок будинку вибіг товстий безбородий чолов’яга. Він щось вигукнув, махнув рукою, і весь натовп миттю обернувся в бік дороги. Запала тиша.

Лаптєв мимохіть прискорив ходу. Як завжди, він ішов назустріч небезпеці навально, не намагаючись відтягти неприємної хвилини. А в оцьому наближенні одинака до юрби й справді приємного було мало. Зловісна мовчанка людей, які щойно галасували та розмахували руками, скидалася на безмовність порохового склепу, до якого бікфордовим шнуром біжить вогник. Хто міг би поручитися, що екзальтований натовп не кинеться на чужинця-лікаря? Неграмотним, затурканим людям, певне, здається, що вони протистоять лихові, і ця переконаність надає їм одностайності, здатності за першим знаком вчинити злочин в ім’я уявної справедливості. Такому фанатизмові можна протипоставити лише віру в свою правоту, — правоту лікаря і радянської людини.