Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Жінка ніяк не могла отямитися.

Еріх зібрав деку, пригвинтив кришку і присунув до себе стілець.

З клавесина знову полилися ніжні звуки.

Еріх виконав заключну частину «Місячної сонати», опустив кришку і задоволено промовив:

— Тепер добре.

Ганс незграбно підвівся з скрині і впустив на підлогу автомат. Лункий стук примусив обох здригнутися.

Еріх підняв зброю, і, не сказавши більше ні слова, солдати поспіхом вийшли на вулицю.

Жінка кинулась була навздогін, потім повернулася до кімнати й знесилено опустилася на скриню. Вона так нічого й не зрозуміла…

Тим часом Еріх і Ганс зачинили за собою хвіртку й пішли бруком.

— Ти пробач, Ганс, — промовив, нарешті, Еріх. — Руки знудьгувалися по справі — не міг стриматись.

— Розумію, друже, — відповів Ганс. — Ти лагодив інструмент, а я… я уявляв тим часом, що сиджу високо-високо на даху й вигинаю лист заліза, стукаю по ньому дерев'яним молотком… Я дуже добре розумію тебе!

Михайло з своїми друзями й гостем, діждавшись сутінків, вийшли з міста. Їм треба було перейти через залізничне полотно. Довелося довго чекати Анжеліку, яка пішла вперед, щоб перевірити, чи не загрожує їм небезпека.

Нарешті почулося рипіння підмерзлого снігу. Анжеліка мовчки смикнула Васю за рукав, і всі пішли слідом за нею. Переходячи через рейки, вони помітили, як вдалині блиснули й одразу ж пірнули в темряву ліхтарі охоронників.

Михайло пробував з'ясувати, хто ж такий його гість, але той, ввічливо уникаючи запитань, сказав, що на запитання все одно доведеться відповідати в бригаді й нема чого робити це двічі. Сам він теж ні про що не розпитував.

За якихось дві години подорожани почули ліниве гавкання собак; воно ставало дедалі голоснішим; заблимали тьмяні вогники. Ще через півгодини вони петляли вже завулками містечка Просек.

Михайло зупинився біля похиленої хатини, до якої був прибудований надміру великий сарай. Анжеліка тихо постукала в, замерзлу шибку, і за хвилину двері відчинив чоловік у довгому кожусі наопашки. Він спросоння чухмарився на порозі.

— Це ми, — хрипло шепнув Вася.

Господар перехрестився.

— Слава богу! Всі живі-здорові?

— Усі, — весело обізвався Вася.

Господар зійшов з ґанку, обійшов хатину й відчинив двері сарая, які при цьому жалібно рипнули. Він стиха вилаявся. Усі, крім Михайла й селянина, ввійшли до сарая.

— Ну що? — пошепки спитав Михайло.

— Вони були тут, — так само пошепки відповів селянин.

— Ну?

— Обнишпорили всі оселі. Нікого не знайшли; тільки забрали в сусіди корову…

— Дарма, — підбадьорив його Михайло, — ось закінчиться війна…

— З вами — гість? — перебив його господар.

— Та ніби так, — хитнув головою Михайло. — Ну, йдіть відпочивати.

— Я не спатиму, — твердо відказав господар, — на добраніч. — І він причинив двері.

Михайло чиркнув сірника. В глибині сарая на купі осіннього листя Вася лаштувався на ніч. Гість спантеличено позирав довкола, шукаючи зручнішого місця, але не знайшов і теж умостився на листі.

Над їхніми головами було куряче сідало. Кури, стривожені появою людей, неспокійно кудкудакали. Анжеліка, закутавшись у Васину шинель, носила оберемки листя з найдальшого кутка сарая. Сірник потух. Михайло запалив новий і освітив лице Анжеліки, що проходила повз нього. Волосся дівчини було вкрите інеєм — вона здавалася сивою.

— Анжеліко… — тихо промовив Михайло.

Анжеліка поглянула на нього.

— Ти дуже стомилась. Іди в хату. Ми зробимо все самі.

Вона облизнула посинілі від холоду губи й слухняно кивнула головою.

Догорів і другий сірник.

Анжеліка прислухалась до кроків Михайла, — він пішов у найдальший куток, і вогник спалахнув тепер там. Дівчина не бачила Михайлового обличчя, зате помітила, як ніжно дивиться на неї Вася. Вона посміхнулась йому і вийшла, щільно причинивши за собою двері.

Михайло ліг між Васею й гостем. Потух третій сірник, і в сараї стало темно.

Вася й Михайло спали по черзі: вони домовилися стежити за гостем. Американець ще довго перевертався з боку на бік на листі…

Незабаром Вася розбудив усіх: час вирушати.

Господар приніс їм гарячого молока й маленьких коржиків з кукурудзяного борошна. Михайло подякував, і вони вийшли з сарая.

Тумани… тумани., тумани… Світ ніби заснув під густим білим покривалом. І все-таки вгадується настання ранку. Туман набирає то світлосірого, то сизого відтінку. Ось проглянули крізь нього гірські пасма, вкриті засніженими сосновими лісами. І здається, що поволі, знехотя прокидається могутній велетень, скидає з себе важке покривало, потягається. Гірськими схилами, ліниво звиваючись, повзуть останні віхті туману… Здалека доноситься мукання корови, скрип коліс…