Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

— Ви маєте рацію, Сергію Миколайовичу. Я зробив велику помилку.

Полковник відкинувся на спинку стільця і посміхнувся:

— Та ні ж, Мехті. В тім-то й справа, що ніякої помилки ти не зробив. Це добре, що ти привів сюди незнайомого. І ти міг би сказати мені: дорогий товаришу полковник, даремно ви до мене прискіпуєтесь. Чоловік цей знав, де ми повинні були проходити. Відомо було йому і про вибух. Від німців він не міг про це дізнатися: навряд чи вони дозволили б мені висадити в повітря зольдатенхайм. Значить, він одержав відомості від когось із наших, йому неважко було б дізнатися і про багато чого іншого. Отже, при бажанні він все одно знайшов би до нас дорогу. Коли б я відпустив його — ще невідомо, що було б!.. Далі. Навряд чи він працює на німців, інакше б виказав мене їм, можливості в нього були. Ось що ти міг би сказати мені, Мехті. А може, і ще що-небудь. Але ти не сказав цього…

— Мені все це й на думку не спадало…

— Тому, що ти діяв без роздуму. А це якраз і погано, Мехті!

— То, виходить, ви навмисне мене випробовували?

— А ти ж як думав? Я з твоєї розповіді одразу збагнув: ти дуже задоволений своєю пригодою. І це не вперше, Мехті… Я вже давно помітив: чим більша небезпека, тим дужче ти радієш! Кров грає, чи що, Мехті?.. Але ж може статися, що, сміливо пішовши назустріч небезпеці, ти поставиш під удар не тільки себе, а й інших! Пам'ятаєш історію з вартовим?

— Хто давнє пом'яне — того лихо не мине, Сергію Миколайовичу, — спробував відбутися жартом Мехті.

— Але ж доводиться згадувати, коли ти сам про це забув.

Ні, Мехті добре все пам'ятав. Він проходив тоді мимо поста і скинув у річку німецького вартового, який заснув. Дізнавшись про це, полковник викликав Мехті до себе, суворо й серйозно пояснив йому, що захоплюватись властиво молодим дівчатам, а Мехті всі чомусь (полковник так і сказав: «чомусь») вважають досвідченим розвідником. Він повинен був подумати про те, що німці могли б помітити зникнення вартового, зчинили б переполох, і Мехті не вдалося б висадити в повітря казарму. Сергій Миколайович говорив спокійно, стримано, а Мехті хотілося, щоб полковник нагримав на нього. Він пробував виправдуватись: невже Сергію Миколайовичу шкода, що на одного фашиста поменшало?

— Усіх фашистів тобі самому все одно не винищити, Мехті, — сказав тоді полковник. — Ти повинен дбати про інше: про успішне виконання завдання.

Ні, Мехті нічого не забув. Не забув він і того, що казарма все-таки була висаджена в повітря. Та як висаджена! Від неї, як-то кажуть, лишилися тільки ріжки та ніжки.

— А пам'ятаєш, — вів далі Сергій Миколайович, — як хвацько вдерлися ви з Анжелікою в село, почувши, що хтось кричить на майдані?..

— Але мені здалося…

— Я знаю, що тобі здалося, Мехті. Проте, коли б там навіть когось і страчували, ви його все одно не врятували б. А самі потрапили б у пазури гітлерівців.

— Сергію Миколайовичу, — почав благати Мехті, — та що це ви все про погане згадуєте! Виходить, я тільки тим і займаюся, що роблю необачні вчинки? А пригадуєте, коли ми визволяли наших із табору, — хіба я зробив хоч один хибний крок?.. — У Мехті загорілись очі. — Ех і важко ж було мені стриматись! Але я стримався.

— Ну от, уже й образився, — засміявся полковник. — Ти, Мехті, як ваш бакинський бензин: піднеси сірника — спалахне! Табір — це було добре. Дуже добре! Та в тебе ж тільки коли-не-коли буває інакше. Але все-таки буває! А цього не повинно бути!.. Ти — розвідник, Мехті. Ти за багато що відповідаєш. І ти зобов'язаний зважувати кожен свій крок, десятки разів перевіряти кожне своє рішення. Риск? Так! Але риск усвідомлений. А зараз треба бути особливо обережним. Адже не випадково Ферреро видав наказ про необхідність подвоїти обережність і пильність. І ще зрозумій, Мехті: ти представляєш тут нашу країну. На тебе рівняються інші. Будь же таким, яким вони хочуть тебе бачити…

Полковник підвівся з стільця, підійшов до Мехті, поклав йому руки на плечі:

— Отаке-то, мій любий Мехті, — і з жартівливим докором додав: — Отаке-то, гаряча ти голово…

Мехті мовчав. З незвичайною виразністю постала перед ним історія з листівками в «Дойче зольдатенхайм». Навіщо йому потрібно було міняти салфетки на столах? Васі він міг би сказати, що, мовляв, листівки треба було підкинути, щоб учинити переполох і відвернути увагу гітлерівців. Але хіба ж цією думкою, чіткою й тверезою, керувався Мехті в ту мить, коли наказав Васі дістати з сумки листівки? Мехті вперто не хотів признатися навіть самому собі, але голос із глибини його душі наполегливо говорив, що він, власне, в цей момент повівся, як пустотливий хлопчисько: ось візьму й викину коника, щоб він приголомшив зухвалістю весь цей набрід! І коли б зараз полковник спитав про ту історію, у нього не знайшлося б слів довести свою правоту. На щастя, полковник мовчав.