Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Не минуло й години, як у Трієсті все стихло, заспокоїлось. Люди звикли до вибухів. У повітря висаджувалися тільки ті будинки, які займали гітлерівці, і мирному населенню нічого було боятися. Люди раділи з кожного нового вибуху; та їм доводилося приховувати свою радість, і після вибухів вони старалися не потрапляти на очі фашистам. Тільки трієстинські діти лишалися невгомонними: вони залазили на дахи будинків, і звідти лунали їхні радісні вигуки. А коли гітлерівці пробували їх ловити, вони втікали, спритно стрибаючи з даху на дах.

Життя в місті ввійшло в звичайну колію. Десь тирликали на губній гармошці… З підвальних кафешантанів доносились голоси п'яних фашистів. Голодні, худющі собаки, сполохані нещодавнім вибухом, знову зібралися біля крамниці м'ясника, де, до речі, рідко коли бувало м'ясо. Біля напівзруйнованого кам'яного будиночка розсілася зі своїми заяложеними картами стара ворожка. Підлітки-газетярі підбирали на вулицях кинуті городянами газети й старалися перепродати їх. Побачивши на вулиці есесівців, вони миттю розбігалися, хто куди…

Шульц ішов далі вулицями Трієста. В голові все ще шуміло після вибуху; його нудило. Зрозумівши безцільність своєї «прогулянки», Шульц вирішив, нарешті, відпочити й повернув у напрямі гестапо. По дорозі він зустрів двох солдатів — тих самих, які вчора мирно розмовляли з трієстинцями. Коли б не головний біль і нудота, він і на цей раз зігнав би на них свою злість.

Помітивши Шульца, солдати мерщій звернули в провулок, забрукований крупним білим булижником. Брук посередині здибився і здавався горбатим. Звідкись здалека долинала музика.

— Рояль, — голосно сказав перший солдат. — Дивно чути тут рояль, Еріх…

— Ні, Ганс, це клавесин, — уточнив Еріх, — «Місячна соната» Бетховена.

Ганс не сперечався: Еріх музикант, йому видніше. Вони прислухалися, намагаючись угадати: де ж це грають? Еріх прочинив скособочену хвіртку, й солдати увійшли в двір. У глибині вузького, посипаного дрібним гравієм дворика стояв маленький закурений будиночок з підсліпуватими віконцями.

З цього будиночка й долинали звуки музики.

Еріх ступив до ґанку.

— Чого ти туди? — спитав Ганс, який намагався не відстати від приятеля.

— Та просто так… — пробубонів Еріх. — Розумієш, інструмент у них розстроєний.

Ганс не дочув сказаного Еріхом, але подався слідом за ним.

За хвилину вони стояли, переступаючи з ноги на ногу, перед сторопілою білявою молодою жінкою в напівтемній, майже порожній, обклеєній дешевими бузковими шпалерами кімнатці, невигадливу обстановку якої становили залізна грубка з сріблястою вигнутою трубою, виведеною через кватирку, скриня, застелена старим, вицвілим килимом, мідний кофейник на столі та клавесин у кутку.

— Це ви грали? — поцікавився Еріх.

— Я… А хіба що, не можна?.. Я не буду, коли це заборонено, — злякано пробелькотіла жінка.

Чого прийшли до неї ці солдати? Ех, яку ж вона дурницю зробила, надумавшись сісти за клавесин і хоч трохи розігнати тугу!

Погано доводиться тим, чий поріг переступила нога фашистського солдата. І хто захистить її, самотню, полохливу жінку, яка колись сяк-так перебивалася уроками музики в приватних домах, а тепер зовсім розгубилася, не знаючи, де їй приткнутися в цьому зловісному, похмурому місті?

Вона завмерла біля столу, думаючи, що ж їй робити, і з острахом чекала, що буде далі.

— У вас розстроєний клавесин, — пробурчав один із солдатів.

— Так… — ледве чутно прошепотіла жінка.

І раптом сталося таке, в що жінка ніяк не могла повірити навіть після того, коли солдати пішли.

Один із них сів на скриню, а другий, передавши йому автомат, підійшов до клавесина, кількома спритними рухами зняв кришку і розібрав деку.

— І надовго це? <���— спитав Ганс, що вмостився на скрині.

— Ні, я швиденько, — заклопотано промовив Еріх. — У вас є щітка? — звернувся він до жінки.

— Пошукаю… Зараз пошукаю… — промовила та з покірною готовністю.

Жінка принесла щітку, якою звичайно чистила капелюшок.

Еріх заходився вичищати пил з інструмента, взяв два-три акорди, спробував педаль.

Ганс поглядав на нього з неприхованою цікавістю, але й без особливого здивування.

Обвітрені руки Еріха, грубі, зашкарублі, зараз ніби пурхали в повітрі, над жвавими й розумними очима розправлялися завжди насуплені брови.

Еріх був мастак своєї справи. Він підтягував струни, попускав їх, злегка доторкався до них, водив туди й сюди вказівним пальцем.