Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Пояснення, очевидно, задовольнило капітана. Він підніс руку до козирка:

— Все в порядку! Можете йти далі.

Мехті відійшов уже досить далеко, коли, капітан раптом гукнув його:

— Одну хвилинку!

Мехті вдав, що не почув.

Позаду затупотіли кроки, і голос капітана пролунав уже наполегливіше:

— Зачекайте хвилинку!

Мехті зупинився, обернувся на голос. Капітан підійшов до нього з двома есесівцями:

— Я зовсім забув спитати вас, — посміхаючись, сказав капітан, — може, вам хотілося б побачитись із самим паном Шульцом, який підписав вашу перепустку? У вас же, мабуть, є про що розповісти йому?

Мехті зрозумів, що цього негідника йому не так легко позбутися.

— Я і йду до пана Шульца, — відповів Мехті.

— Тоді вам не доведеться далеко ходити. Пан Шульц зараз в «Іль-Пікколо».

Становище дедалі більше ускладнювалося. Мехті вирішив діяти напролом.

— В «Іль-Пікколо»? А я думав, що зможу застати його в гестапо. Я йшов саме туди.

— Не турбуйтеся, вас проведуть до пана Шульца, — капітан обернувся до есесівців, що стояли позад нього. — Проведіть пана офіцера в редакцію!

Мехті мовчки пішов за есесівцями. Так, добре, що він не взяв з собою Васю. Вася був би зараз на заваді. Ну й ускочив же він у халепу!.. Знову зустрітися з Шульцом! Що він йому скаже?.. А що як Шульц не сам, а з ним Карранті?.. Тоді… тоді він стрілятиме!

Ось і «Іль-Пікколо». Біля дверей охорона.

— Далі не проводити? — спитав один з есесівців.

— Не треба.

— Пропустіть пана офіцера! — наказав есесівець охороні. — Він до майора фон-Шульца!

Мехті ввійшов у прохідну й пішов довгим коридором з вогкуватими стінами. За стінами шуміли машини. Мехті не поспішав зустрічатися з Шульцом.

Якщо вже він потрапив в «Іль-Пікколо», треба до кінця використати сприятливу нагоду. В найгіршому випадку, коли Шульц застане його тут, він скаже, що шукав його і заблудив.

Назустріч Мехті пройшла людина в підтяжках, зігнута, наче знак питання. Мабуть, з редакції. Кашляє сухо, курить, жовчне обличчя.

Мехті зупинив його:

— Ви не скажете, де тут убиральня?

— Тільки за цим сюди й прийшли? — жовчно відповів «знак запитання» й пішов геть, бурмочучи щось під ніс. Повз нього процокала каблуками молода жінка з яскраво нафарбованими губами. Теж курить… Груди туго обтягнуті вузьким кольоровим джемпером.

— Пробачте, ви не скажете, де тут туалет?.. — незручно про це питати жінку, та нічого не поробиш.

— Хай синьйор пройде прямо, потім праворуч, потім ліворуч, — оглядаючи Мехті, пояснила жінка, — другі двері, — і додала, посміхнувшись: — Перші — жіночий, туди синьйорам не можна.

Мехті рушив напівтемним коридором. По дорозі він прикидав, куди краще закласти вибухівку. В цех йому навряд чи пощастить пробратися, та й руки там були б зв'язані. А тут — усе на виду. Вибухівку одразу ж помітять. Чекай-но!.. Що це за матове скло в стіні?.. А, це для пожежного шланга!.. Чудово! Тепер треба зайти до вбиральні, роздавити двадцятихвилинний капсуль. Так… Добре, що пожежний шланг недалеко звідси. Нікого, здається, не видно?.. От дідько, від цеху йде якийсь чоловік. Ні, затримався, розмовляє з кимось. Як би це непомітно дістати вибухівку?.. Є, дістав. Швиденько ткнув за скляну раму… Готово. Все!..

Мехті з полегшенням зітхнув, пішов коридором назад. Біля самих сходів, що ведуть до редакційних приміщень, зіткнувся з Шульцом.

Мабуть, Шульц розгубився більше, ніж Мехті. За клопотом останніх днів Шульц забув про француза, якого послав до партизанів.

— О!.. Пан Краус!.. От уже кого не сподівався побачити!..

— Але ж ми домовились, пане Шульц… Гроші, знаєте, на вулиці не валяються! — Мехті трохи нахабно посміхнувся.

— Як ви дізналися, що я тут?

— Потім, про це потім, пане Шульц! Зараз є важливіші справи.

Шульц здивовано оглянув Мехті:

— Чекайте-но, чому на вас німецька форма?

— Форму дали мені партизани, — Мехті знову посміхнувся. — Я ж із завданням, пане Шульц!

— Виходить, вам удалося втертися в довір'я до партизанів?

— Звичайно!.. Мені навіть довелося брати участь у деяких операціях по вибухах на залізницях!.. — Мехті затнувся, злякано подивився на Шульца, але той поспішив заспокоїти його:

— Це байдуже!.. Ви виманили в місто Михайла?

— Так. Одного з них.

Шульц витріщив на нього очі. Він так і думав, що Михайлів там цілий легіон.

— Як одного?

— Дуже просто, пане Шульц. У партизанів багато Михайлів.

— І… що ж — усі вони схожі один на одного?..

— О ні! Вони абсолютно різні. І звати їх по-різному. А коли їх посилають у місто, вони стають Михайлами.