Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Віддалік стояла Віра. І з того, як вона перебирала свій фартух, Мехті зрозумів: важко їй розлучатися з Сільвіо, до якого дівчина встигла вже звикнути.

— Доведеться тобі, Сільвіо, зачекати до іншого разу! — розвівши руками, сказав Мехті. — Сьогодні ти залишишся тут…

У Сільвіо витягнулося лице; від несподіванки він не міг вимовити жодного слова: язик наче прилип до піднебіння. Він перевів питальний погляд на Васю, але той тільки винувато посміхнувся у відповідь.

— Не горюй, Сільвіо! — спробував утішити його Мехті. — Коли-небудь я й тебе візьму з собою. А поки що іди до Віри: вона хоче щось тобі сказати.

Сільвіо мовчки повернувся й пішов.

Мехті бачив потім, як він сидів, похмуро втупившись в одну точку, а Віра, рада й щаслива, старалася розвеселити свого друга.

Васю й Мехті проводжав замало не цілий загін. Довго дивилися партизани вслід своїм улюбленцям. Постаті їхні ставали дедалі меншими й меншими і, нарешті, зникли за деревами.

Наступного дня друзі вже підходили до Трієста.

Смеркало… Мехті почув раптом зловісне каркання ворон: над невеликою ямою кружляла зграя галичі. Неясне передчуття стиснуло йому серце. Він пройшов ще трохи, потім зупинився, зняв з плеча речовий мішок і передав його Васі.

— Йди вперед, — сказав він, — я наздожену тебе.

Коли Мехті наблизився до ями, вороння зчинило несамовитий крик і, важко лопочучи крильми, піднялося в повітря й почало кружляти над Мехті.

В ямі були звалені трупи розстріляних гітлерівцями людей. Мехті скинув картуза… і раптом здригнувся всім тілом. Погляд його впав на подолок знайомої картатої спідниці. Увесь похолонувши, Мехті змусив себе ще раз подивитися в яму. Подолок картатої старенької спідниці, нога в бузковій панчішці… Сумнівів не могло бути…

Мехті здавалося, що він ось-ось знепритомніє. Анжеліка! Рідна, невтомна, завжди лагідна Анжеліка! Скільки разом з нею було пройдено доріг, скільки разів їм доводилося разом вириватися з обіймів смерті! Вириватися, щоб потім знову зустрітися з нею… І ось смерть виявилася дужчою… Мехті ступив уперед. Ще мить, і чоловік кинеться в яму. Оглянувшись, він побачив, що до нього йде Вася.

Мехті поквапився йому назустріч.

Нелюдських зусиль коштувало Мехті оволодіти собою. Та ще важче й болючіше було б йому, коли б він знав, яке почуття забрала з собою в могилу бідолашна Анжеліка. Воно бродило в її душі — невиразне, незбагненне, — і коли б Анжеліка лишилася живою, вона б знайшла назву цьому почуттю…

— Ходімо, Васю! — намагаючись говорити спокійно, гукнув Мехті. — Нам треба ще застати священика!

Та Вася не рушив з місця.

— Що там, у тій ямі? — спитав він, втупивши в Мехті допитливий, неспокійний погляд.

— Там трупи. Пригадуєш, вони лежали в ямі, коли ми проходили минулого разу? — відповів Мехті і взяв Васю за лікоть. Вася вирвався від нього.

— Я… ні, щось не пригадую! — прошепотів він і зробив крок до ями.

— Васю! — суворо погукав його Мехті. — Ти починаєш забувати, чого ми йдемо в Трієст!

— Гаразд, — сказав хлопець і повернув од ями.

Всю дорогу до міста Вася мовчав.

Коли вони ввійшли в кам'яну церкву на околиці міста, на них повіяло прохолодою. Під склепінчастими арками церкви, утопаючої в напівтемряві, Мехті зупинив Васю.

— Ти зостанешся тут, — тихо шепнув він, — будь уважним. Ліворуч від тебе двері, що ведуть у двір. А там можна вибратись через паркан. Коли нічого не трапиться, ми зустрінемося з тобою тут же. Стеж, хто сюди входить.

Вася хитнув головою. Мехті пішов у глиб церкви. Там горіла одна-однісінька свічка. В її нерівному вогнику погойдувалися тіні колон і арок, і, здавалося, що церква ось-ось завалиться. Над свічкою схилилася знайома постать поморщеного священика. Почувши кроки, він випростався.

— Добрий вечір, святий отче! — привітався Мехті.

— Добрий вечір, сину мій, — сумовито зітхнув священик.

— Що чувати в місті?

— Бідолашна Анжеліка! — не відповідаючи на запитання Мехті, з болем вигукнув старий. — Як мужньо вона зустріла смерть! Італія втратила кращу з своїх дочок.

Він замовк. Мовчав і Мехті. Потім Мехті стиха промовив:

— Я це знаю, святий отче. По дорозі сюди, метрів за п'ятсот на південь від міста, я бачив яму… Там багато трупів.

Священик похнюпився:

— Бідолашне дитя. Ми поховаємо її.

Мехті поглянув на годинник. Священик зрозумів, що час не жде, і заходився розповідати новини: в Трієст почали прибувати крупні сили націстів, ходять чутки, що це мало не ціла дивізія, призначена для розгрому партизанів; на вулицях безперервні облави. Карранті все ще не вдалося вистежити. Шульц зараз у місті й чекає приїзду якогось Гульбаха, щоб розпочати спільні дії по винищенню в горах третьої ударної партизанської бригади.