Ірина Хоменко - Автобусний роман

– От же ж порозводилось! Ходять, посміхаються! Тут їсти вже нема за що, одягатися нема в що, а вони заливаються! На всьому готовому ж! Тьфу! І ніяких проблем!

Ліна чула, що сказала старенька. Їй хотілося відповісти: «Якщо ми посміхаємося, то це не значить, що в нас зовсім немає проблем. Адже проблеми бувають у кожної людини. У нас, наприклад, у сім'ї теж не вистачає коштів для нормального життя. Ми ледве-ледве зводимо кінці з кінцями. І це не тому, що мені, молодій, купують якісь нові речі. Ні. Якраз цього я і не бачу. Ходжу в старенькому. І навіть не заїкаюся про це, бо знаю, що грошей обмаль. А мені ж теж хочеться бути не гіршою від усіх. Хай не кращою, але й не гіршою. Щоб не казали, дивлячись на мене: «Вона в злиднях!» Життя складне. Але ж чому ми повинні весь час плакати з цього? Адже від сліз і суму я не стану багатшою, правда?»

Та вона знала, що бабуся цього не зрозуміє. Бо для неї життя в її уяві вже пройшло, в неї інші поняття, їй хочеться на старість пожити в достатку, спокійно. А замість цього – недоля, бідність, ціни такі, що тільки й дивуєшся: «Невже це хтось купує?» Ж и т т я… Воно складне. І Ліна знає про це не гірше за будь-кого. Але ж вона ще молода. Їй шістнадцять. У неї позаду – маленький шматочок життєвого шляху. А попереду – терни. І чому б їй не усміхнутися хоч сьогодні?! Адже у неї така чарівна посмішка!

Чомусь сьогодні дівчата в усьому бачили щось смішне. Таке буває не часто, коли ти смієшся і тобі хочеться сміятися. Адже так?

– Сядьмо на тролейбус! Покатаємось! – запропонувала Ліні подружка. Охочих залізти в тролейбус було багато, але дівчата зуміли пробратися якось в середину. Вони стояли, стиснуті з усіх боків дядьками і тітками, які разом з ними потрапили на задню площадку тролейбуса, і чекали, коли людський натовп порідшає. Коли від центру було далеко, людей і справді ставало менше. Дівчата нарешті вмостилися біля заднього вікна і, посміхаючись, роздивлялися водіїв машин та автобусів, які їхали слідом.

В якийсь момент Ліна угледіла маршрутне таксі, що рухалось за ними вже кілька зупинок.

Її увагу привернув симпатичний водій. І не тому, що він був гарний, хоча це теж дуже важливо, а тому, що був зосереджений та серйозний. Ну такий вже серйозний, аж сміх розбирав! Він вів свій автобус так, немов був десь у космосі, і від нього одного залежало щось таке важливе і секретне. Його брови були похмуро зведені, а він сам прямо вгризався у кермо. Обличчя смішне, бо ця, аж надмірна, зосередженість додавала йому кумедності.

– Ой, ой! Як він у те кермо вдавився! – нарешті помітила цього водія і Віка, і почала з нього кепкувати. – Ось, ось, дивись, як вправно! Молодець! Ось так! Ось так!

Це було смішно. Кожен його рух супроводжувався Вікиною реплікою. Ліна посміхнулась і почала невідривно спостерігати за ним. Водій їй сподобався, і чомусь дуже закортіло, щоб хлопець посміхнувся, подивився на них і засяяв посмішкою у відповідь. І той наче прочитав її думки. Він глянув на них раз. Подивився і відвів очі. Глянув удруге. Затримав на Ліні свій погляд, і куточки його губ почали розтягуватися. Ліна сяяла, мов сонце. Її посмішка була доброю і веселою. Їй здалося, що вона йому сподобалась. Можливо, так воно і було. Водій відвів очі. Його обличчя просвітліло і вже не було таким кумедним. Він глянув на них, веселих, усміхнених, втретє і не витримав. Він не витримав, бо просто не міг не посміхнутись їм у відповідь. Просто не міг.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.