Леонід Тендюк - Смерть в океані

На віях у нього затремтіли золотаві краплини…

Сидір Трохимович Вовк — так його звали, — виявляється, проводив свого племінника, офіцера, який приїздив до нього в гості з Німеччини.

— Німеччина, Німеччина, — з гіркотою промовив він. — Гітлерівці спалили наше Підгайне. Воно — отутечки, зразу за Носівкою, — показав він рукою в бік степів.

Серед інших пасажирів з поїзда зійшло кілька моряків.

Притиснувшись один до одного, вони стояли під високим осокором, за кілька кроків від мене й дідуся.

Сидір Трохимович раз у раз поглядав у їхній бік. Врешті не втримався, запитав:

— Що, землячки, на побивку до рідної хати?

— Атож, — весело відповіли хлопці.

— Край чернігівський здавна дає флоту поповнення, — якось піднесено й гордо мовив старий хлібороб.

Та й було чого пишатися! З самої Носівки, як я дізнався, ще в революцію на море пішло чимало степовиків. А молодший брат Сидора Трохимовича, Сергій Вовк, служив на крейсері «Варяг».

— Якщо вас цікавить ця історія, то приїздіть у Підгайне, — побачивши, що я зацікавився, сказав він.

Скористатися запрошенням. не довелося — на роки заманили мене морські дороги. На «Витязі» пройшов я й ті місця, де бував «Варяг». А в Нагасакі бачив могилу, в якій лежать відважні краяни. На морському кладовищі Владивостока теж спочивають хлопці з «Варяга». До речі, двоє з них — з України: волинянин М. Островський та полтавець Д. Кочубей.

Через кілька років, коли я повернувся з плавання, Сидора Трохимовича вже не було. Завітав я в Підгайне до його племінниці, Олександри Митрофанівни. Сергій Трохимович Вовк, який помер зовсім молодим, — її дядько.

В хаті на стіні збільшена фотокартка юнака в безкозирці. Вгорі, над обводом — якірець, на стрічці напис: «Варягъ». Відкрите, з охайними вусиками, обличчя, мрійливий, трохи печальний погляд карих очей.

Це — Сергій Вовк, кочегар з «Варяга». Оббита міддю матроська скринька, що стоїть внизу, на покутті, належала йому.

Олександра Митрофанівна відчиняє кришку, з побожністю дістає дорогоцінні, з далекої-далекої пори речі. Правда, їх залишилося зовсім мало: останні стрічки, теж з написом «Варягъ», які дівчатка, бавлячись, заплітали в коси, згоріли в підпаленій фашистами батьківській хаті. Олександра Митрофанівна живе у новій, збудованій уже по війні.

Підгайне засноване вже після революції — родина Вовків, яка по-вуличному звалася Турбою, мешкала колись в селі Носівка. Отож і варяжець Сергій — з Носівки.

До призову на військову службу він працював слюсарем у київському вагонному депо. Після революційних подій, далеких морських походів та поневіряння на чужині повернувся до Києва, на колишнє місце роботи, вибився в «начальство» — став оглядачем вагонів.

З давніх-давен чимало хлопців-українців потрапляло на флот. Голуба стихія входила в їхнє життя. І це, на перший погляд, дивно, хоч ніякого дива тут немає: степ і море — брати. У їхній суворості й ніжності багато спільного.

Носівка та довколишні села колишнього Ніжинського повіту — одна з таких колисок степовиків-матросів. Та й сам Ніжин дав людству славетного командира вітрильника «Нева» Юрія Лисянського.

Сергійко Вовк ще був малий, а його односельці вже служили на флоті: Сергій Олександрович, з сусіднього села Макіївки, плавав на крейсері «Дмитрий Донской», брав участь в Цусімському бою; Олексій Третяков — на крейсері «Диана».

Матроси з Ніжинського повіту першими включилися і в революційні події. Наум Точений з Вертіївки в буремному тисяча дев'ятсот сімнадцятому очолив штурмову групу матросів. Іван Павленко з Носівки теж ходив на штурм Зимового палацу. Його земляк, матрос Микола Броварець із революційної Балтики, в рідному селі встановлював Радянську владу, за що вороги розітнули груди й вирвали серце, молодшому ж братові відрубали голову.

Нарешті і Сергію Вовку, кремезному, дужому, простелилася дорога. З глухого українського села він потрапив на прохідний двір імперії — Балтику.

Дарма, що закінчив лише три класи церковноприходської школи, його, красеня, взяли на імператорську яхту «Штандарт».

Він став машиністом, лагідну хату під солом'яною стріхою поміняв на душогубку — металеве черево корабля.

Через кілька років Сергій Вовк опинився на крейсері «Варяг».

Час безжально стирає неповторні ознаки подій. Поринувши уявою в минуле, можна «домалювати» й воскресити навічно втрачене й відгомоніле. Та все ж єдино точне слово про минулі дні — за їхніми свідками й учасниками.