Роберт Стівенсон - Викрадений

Від оглушливого ляскання вітрил, завивання вітру, блиску водяних бризок у місячному світлі й свідомості небезпеки в мене, очевидно, трохи запаморочилось у голові, бо я майже не розумів, що діється навколо.

Незабаром я побачив, що містер Ріак з матросами пораються біля човна, і все в тому ж напівсвідомому стані побіг допомагати їм; а коли я взявся до роботи, в моїй голові знову прояснилось. Справа наша була нелегка, бо човен лежав посеред палуби і був наповнений паками з товаром, а величезні хвилі, що перекочувались через палубу, примушували раз У раз кидати роботу і за що-небудь хапатися. Та однаково ми всі працювали, як воли, поки вистачало сил.

Тим часом ті з поранених, котрі могли рухатись, повилазили з переднього люка і почали допомагати, тоді як решта, що безпорадно лежали на койках, краяли моє серце своїми зойками і благаннями врятувати їх.

Капітан не брався до роботи. Здавалось, він утратив розум: стояв, тримаючись за ванти, розмовляв сам із собою і голосно стогнав, коли корабель ударявся об скелю. Бриг був для нього дружиною і дітьми; капітан міг щодня байдуже дивитись на жорстоке поводження з бідолашним Ренсомом, та коли йшлося про бриг, він, здавалося, страждав разом з кораблем.

За весь час нашої роботи біля човна я не промовив жодного слова і тільки раз, глянувши на берег, спитав Алана, що це за місце. Він відповів, що гіршого місця для нього й бути не може, бо ці землі належать Кемблам.

Ми поставили одного з поранених матросів стежити за хвилями і попереджувати нас про небезпеку. Човен був майже готовий до спуску на воду, коли цей матрос раптом пронизливо закричав: "Тримайтесь, ради Бога!" З його голосу ми зрозуміли, що сталося щось надзвичайне; і справді, ту ж мить перед нами виросла величезна хвиля, підняла бриг і дуже накренила його. Не знаю, чи я надто пізно почув попередження, чи, може, надто слабко тримався, але від різкого крену корабля мене перекинуло через фальшборт просто в море.

Я пірнув і наковтався води, потім виринув на поверхню, побачив відблиски місячного світла й знову поринув у воду. Кажуть, що за третім разом людина вже більше не виринає. Значить, я не такий, як інші люди, бо й захотівши, не зміг би підрахувати, скільки разів поринав чи виринав знову. Весь час хвилі то шпурляли мене з боку в бік, то били й душили, іноді зовсім поглинаючи. Все це так відвертало мої думки, що я не почував ні страху, ні відчаю.

Незабаром я помітив, що тримаюсь за дерев'яний брус, який трохи допомагав мені. Раптом я опинився в спокійній воді й помалу почав вертатись до тями.

Виявилось, що я вхопився за запасну рею. Я з подивом побачив, як далеко мене віднесло від брига. І все-таки спробував окликати його, хоча швидко зрозумів, що мій голос не долинає до корабля. Бриг ще тримався на воді, та за хвилями я не міг побачити, спустили вони човен чи ні.

Окликаючи бриг, я помітив, що між ним і мною пролягла смуга води, куди не докочувались великі хвилі; але вся вона мовби кипіла в місячному сяйві, вкриваючись кільцями й бульбашками. Час від часу вся смуга поверталася в один бік, немов хвіст живої змії, іноді на якусь мить усе зникало, а потім вода закипала знову. Я не міг розгадати, що воно таке, це незнане явище жахало мене чимраз дужче. Але тепер я знаю, що то, очевидно, була морська течія, яка віднесла мене так швидко від брига, жорстоко шпурляючи на всі боки, і нарешті, ніби втомившись від цієї гри, кинула разом із запасною реєю ближче до берега.

Я лежав тепер на воді цілком спокійно й почав думати, що людина може не тільки втопитись, а й померти від холоду.

Неподалік виднів берег Іррайду, при світлі місяця я міг розгледіти кущі вересу і зблиски лосняку на скелях.

"Хм, — снувалося в голові. — Невже я не зможу дістатись до берега?"

Я не вмів добре плавати, бо річка Ессен Вотер у наших краях була неглибока, однак, міцно вхопившись обіруч за рею і б'ючи ногами по воді, я скоро відчув, що рухаюсь. Важка це була робота й страшенно повільна, але приблизно через годину я дістався до оточеної низькими пагорбами піщаної затоки, що лежала між двома мисами.

Море тут було зовсім спокійне, не відчувалося ніякого прибою, ясно світив місяць, і я подумав, що ніколи ще не бачив пустельнішого й безлюднішого місця. Та все-таки це був суходіл. Нарешті стало так мілко, що вже можна було покинути рею і дійти вбрід до берега. Не можу навіть сказати, що я відчував сильніше — втому чи радість порятунку. У всякому разі був і стомлений, і щасливий. Я ніколи ще так не стомлювався і ніколи не був такий вдячний Богові, як тієї ночі.