Роберт Стівенсон - Викрадений

Та сталося так, що ця капітанова звичка відіграла велику роль в моїх нещастях. Хоч я й дав собі слово не спускати ока зі свого родича, але мені так кортіло глянути ближче на море і я так погано почувався в цій задушній кімнаті, що коли дядько запропонував мені зійти вниз і трохи погуляти, я, йолоп, послухався його.

Я вийшов на вулицю, лишивши їх обох за пляшкою і великим стосом паперів. Перейшовши дорогу навпроти заїзду, я спустився на берег. Вітер віяв у такому напрямку, що до берега докочувались тільки маленькі хвилі, трохи більші від тих, що бувають на озері. Але тут росли незнайомі мені трави: одні — зелені, інші — бурі й довгі, а деякі з маленькими пухирцями, які лускали в мене між пальцями. І навіть так далеко від моря, в затоці, відчувався напрочуд солоний і збудливий запах морської води. "Завіт" почав напинати вітрила, що жужмом звисали з рей, і все бачене навіювало мені думки про далекі подорожі й незнані країни.

Я дивився і на матросів у човні, кремезних, засмаглих людей; декотрі були в сорочках, інші в куртках, а дехто з барвистими хустинами на шиї. В одного з кишень визирали два пістолі, двоє-троє матросів були озброєні сукуватими дрючками і в усіх за поясом стирчали ножі в піхвах. Я згаяв трохи часу в розмові з одним із матросів, що здавався не таким одчайдухом, як його товариші, і між іншим спитав, коли відпливає бриг. Він сказав, що корабель вирушить у дорогу з відпливом, і висловив радість, що вони, нарешті, вийдуть з порту, де немає ні шинків, ні музик. Усе це матрос супроводив такою жахливою лайкою, що я поквапився відійти від нього.

Несподівано я знову наткнувся на Ренсома, що здавався мені не таким зіпсутим, як уся ця ватага; він щойно вийшов із заїзду, підбіг до мене й став просити, щоб я його пригостив келихом пуншу. Я відповів, що пуншу він не одержить, бо ми обидва ще надто молоді для таких пустощів.

— Але я залюбки візьму для тебе кухлик елю, — додав я. Юнга почав кривлятися й лаяти мене, проте радісінько погодився випити елю. Незабаром ми вже сиділи за столом у передній залі заїзду й смакували їжу та пиво.

Враз мені спало на думку, що не завадило б заприязнитися з хазяїном заїзду: адже той був місцевий житель. І я запросив його посидіти з нами, як водилося в ті часи; та він був надто поважний чоловік, щоб сидіти з такими голодранцями, як Рейсом і я. Він уже зібрався вийти з кімнати, але я підкликав його до себе і спитав, чи знає він містера Ренкейлора.

— Ще б пак, — відповів хазяїн. — Це дуже порядна людина. До речі, — поцікавився він, — це ви прийшли сюди з Ебінізером? — А коли я відповів йому ствердно, він запитав: — Ви не друг йому? — маючи на увазі, за шотландським звичаєм, чи не родич я йому. Я відповів, що ні.

— Я так і думав, — промовив хазяїн. — Але погляд у вас наче такий, як у містера Александера.

Я зауважив, що Ебінізера, здається, тут недолюблюють.

— А певне, — відповів хазяїн заїзду. — Він погана людина, і багато хто хотів би побачити його на шибениці, наприклад Дженет Клавстон і ще чимало таких, кого він зовсім зубожив, вигнавши навіть із хати. Проте він колись був теж добрий хлопець, аж поки розійшлися чутки про містера Александера. Відтоді він наче переродився.

— А що це були за чутки? — спитав я.

— Нібито він убив його, — відповів хазяїн. — Хіба ви не чули про це?

— За що ж він його вбив? — знову спитав я.

— Та ні за що, просто аби прибрати до рук маєток, — пояснив він.

— Маєток? — перепитав я. — Шооз?

— Авжеж, який же ще, — відповів хазяїн.

— Не може бути, — не витримав я. — Невже це правда? Хіба мій… хіба Александер був старшим сином?

— Певна річ, — здивувався хазяїн. — Інакше для чого б він його вбивав?

З цими словами хазяїн вийшов.

Я, звичайно, здогадувався про це давно, та одна річ здогадуватися, а інша — знати напевно. Я сидів, приголомшений почутим, і ледве міг повірити, що той самий бідний хлопчина, який два дні тому плентав курною дорогою з Етрикського лісу, тепер став багатієм, що йому належить і будинок, і неозорі лани, і він завтра може стати паном на всю губу. Усі ці приємні думки й тисячі інших роїлися в моїй голові, поки я сидів за столом, дивлячись у вікно заїзду й не звертаючи уваги на те, що робилось у мене перед очима. Пам'ятаю тільки, що мій погляд зупинився на капітані Гозісені, який стояв на причалі серед своїх матросів і щось наказував їм. Незабаром він уже простував назад до будинку; в його ході не помічалося звичайної матроської незграбності. Висока, гарна постать була втіленням мужності, а обличчя, як і раніше, спокійне і поважне. Я запитував себе, чи можна йняти віри тому, що розповів Рейсом, і майже не вірив юнзі: так мало його розповіді в'язалися з виглядом цього чоловіка. Насправді ж він не був ні такий добрий, як я гадав, ні такий поганий, яким уважав його Рейсом. У ньому вживалися дві людини і краща з них лишалась позаду, коли він ступав на борт свого корабля.