Збигнев Ненацкий - Операція «Кришталеве дзеркало»

З коридора долинув гучний чоловічий голос. Дивлячись на двері, Альберт сподівався побачити високого на зріст мужчину в розквіті сил. А увійшов маленький сухорлявий дідусь із кучмою геть сивого волосся. Дочка, очевидно, повідомила його про мету візиту гостя; він привітався до Альберта дуже сердечно. Почав витягати шухляди і викладати на стіл купи записників і зшитків.

— Не знаю, чи зможу я задовольнити вашу цікавість. Уже двадцять років минуло відтоді, як я працював над монографією про Ольбрахта Ласського. А останнім часом пам'ять усе більше підводить… Правда, в мене залишилися всі нотатки, написані розбірливо. Може, вони знадобляться вам?

— Я пишу працю про Ді та Келлі, про їхнє перебування в Польщі. Ольбрахт Ласський цікавить мене остільки, оскільки він був зв'язаний із цими двома англійськими магами. Передусім мені необхідно дізнатися, навіщо Ласський привіз їх у Польщу. У вашій монографії про це сказано мимохідь. Ось тому я й розшукав вас.

Рамуз облишив шпортатися в шухлядах столу й підійшов до Альберта з коробкою сигарет. Мружачи короткозорі очі, вчитель уважно, допитливо, трохи глузливо розглядав свого співбесідника.

— Це надто дивно, — промовив він нарешті.

— Ви маєте на увазі причину приїзду англійських магів?

Старий розсміявся.

— Ні. Причину вашого приїзду сюди…

Альберт відчув неприємний холод у кінчиках пальців, коли підносив учителеві запаленого сірника. Рамуз знову засміявся і мовив далі:

— Просто дивно, що є ще люди, яких захоплюють подібні проблеми. Нинішні часи не дуже цьому сприяють. Дивлюсь я на вас і не можу надивуватися: невже вас не цікавить боротьба за владу, страшна кривава боротьба, яка точиться в нас самих і довкола нас?

— Ні,— твердо відповів Альберт.

— А проблема вибору? На чий бік стати?

— Я вже вибрав.

Рамуз збентежився. Він заклопотано потер долонею чоло, щоки, пригладив чуба. Альберт спробував пом'якшити різкість попередніх слів.

— Три роки я був на фронті. Хіба я не маю права вважати, що війна вже закінчилася?

— Не для всіх, скажу вам.

— О, так. Учора на той поїзд, яким я сюди приїхав, було вчинено напад. Кілька чоловік убито. На моїх очах із купе витягли російського солдата й пристрелили тут же біля вагона… Рокита. Хто це, дідько б його взяв?

Вчитель мовчав. Човгаючи повстяними капцями, ходив по кабінету сюди-туди. Монографію про Ласського він написав, либонь, у період тимчасового захоплення науковою діяльністю. Тепер, можливо, і згадував про це з невдоволенням. Це був природжений педагог, а не науковий працівник, його вабило живе, сьогоднішнє, а не те, що вмерло. Ось чому в розмові історія Ласського весь час відступала на другий план. Його цікавили проблеми, якими країна жила сьогодні. Епоха Ласського, Ді і Келлі була зовсім байдужа Рамузові.

— Відразу ж після визволення, в 1945 році, комуністи нашого містечка призначили мене директором гімназії. Я завжди був лібералом, раціоналістом. Згадали, що свого часу я боровся із впливом церкви на школу, симпатизував лівим. Мені доручили виховувати молодь. Але повинен вам сказати, що молодь не можна виховувати під скляним ковпаком. Перкун теж був учителем, вихователем. Під час війни він провів у нашому повіті кілька вдалих воєнних операцій проти німців, ураз ставши мало не національним героєм. Після визволення пішов у підпілля. Організував свою армію, розосередив її в кількох повітах — по селах та містечках. Створив кілька лісових диверсійних груп і тримав у страху все наше місто. Я спробував грати роль посередника поміж ним і тутешніми комуністами. Та вони не змогли знайти спільної мови. Перкун нудно говорив щось про ідеали абсолютної свободи, вимагав ліквідації УБ. Ті, з свого боку, наказували йому скласти зброю, розпустили лісові загони. Вони твердили, що УБ захищає владу і народ від отаких, як він, самозванців.

Тим часом підпілля ліквідувало першого начальника повітового управління органів держбезпеки. На його місце прислали Яругу, людину чесну, всім серцем віддану новому ладові, дуже вольову, але, здається, трохи обмежену. В штабі Перкуна знайшовся зрадник. Заарештували верховоду і його штаб, схопили кілька сотень членів підпільної організації. Перкун став перед військово-польовим судом. Його звинуватили в тому, що він підписав кілька десятків смертних вироків, з яких понад шістдесят було виконано. Сам Перкун не вбив нікого. Проте, як то кажуть, «карай руку, а не сліпий меч». Перкуна розстріляли. Підпілля очолив єдиний уцілілий член його штабу — Р'окита. Почалася різня. Рокита створив три летючі диверсійні групи, які тероризують увесь повіт.