Василий Ардаматский: "Сатурна" майже не видно

Літак знову шугнув угору, і спогади немов змело повітряним вихором. Бабакін на мить побачив велике місто, над яким вкручувались у небо стовпи чорного диму. Літак різко накренився, і тут же його сильно затрясло: він уже котився по нерівному зеленому полю.

До літака під'їхала облуплена емка, з якої виліз високий юнак у брезентовому плащі і високих болотних чоботях.

— Ви Пантелєєв? — спитав він Бабакіна.

— Ну… я, — трохи затнувшись, відповів Бабакін.

— Я по вас. Сідайте.

Юнак сів за руль, Бабакін — поруч, і емка помчала до міста.

— Як справи? — поцікавився Бабакін.

— Кепсько. Вночі вирушаємо до лісу. Ми вже думали, ви не встигнете…

Дивним здавалося місто. Тихий сонячний день, а на вулицях — жодної живої душі, наче це не справжнє місто, а покинуті після спектаклю декорації.

— Всі пішли? — запитав Бабакін.

— Якби ж то! — Юнак сердито вдарив кулаком по баранці.— Усіх хіба вивезеш за такий короткий час? Немало позалишалися через барахло… А дехто сподівається, що жити можна і при окупантах. Є, звичайно, і просто сволота.

Проминувши центр міста, машина звернула в тиху вуличку і, здіймаючи хмари куряви, промчала по ній до самої околиці міста. Там вона круто завернула в глухий завулок і незабаром в'їхала на подвір'я будинку, на стіні якого Бабакін встиг прочитати вивіску: «Автотракторозбут».

Бабакін з юнаком увійшли в будинок.

— Сюди, — юнак показав на двері з табличкою «Керуючий конторою».

У тісному кабінеті біли столу сиділо п'ятеро чоловіків у цивільному одязі. На підлозі лежали туго напхані речові мішки. В кутку біля дверей стояли гвинтівки.

— Пантелєєв? — запитав чоловік з великою сивою головою. Це був секретар обкому партії Лещук.

— Так точно, — відповів Бабакін. Він по фотографії знав, хто цей сивий чоловік.

— У вас має бути… — почав сивий, але Бабакін уже протягував йому клаптик паперу з умовною запискою від підполковника Маркова.

Секретар обкому прочитав записку, старанно її порвав, зсипав клаптики в попільницю і підпалив сірником.

— Ну от, — сказав він, коли папірці згоріли, — я товариш Олексій. А це — члени нашого тепер підпільного обкому. З ним ви вже знайомі. — Товариш Олексій показав на юнака, який зустрічав Бабакіна на аеродромі.— Товариш Завгородній. Тепер — товариш Павло. Він, як і ви, залишається в місті. Домовитеся з ним про зв'язок.

— До появи нашої групи мені наказано нічого не робити, — сказав Бабакін.

— Я це знаю. Але на всякий випадок про техніку зв'язку ви повинні домовитись… — Товариш Олексій важко зітхнув. — Обстановка така: передові підрозділи противника досягли селища шкіряного заводу на західній околиці міста. Там вони поки що й сидять. Мабуть, не вірять, що ми покинули місто без бою. Найважливіші об'єкти підірвано. Як стемніє, всі ми, крім товариша Завгороднього, вирушимо до лісу. Коли думаєте вступити у володіння будинком? — запитав товариш Олексій, і в очах і його блиснула іскорка сміху.

— Сьогодні ж.

— Ну й живіть щасливо. Всі документи по успадкуванню вами будинку, як домовлено, в міському архіві. Комар носа не підточить…

— Спасибі.

— Як Москва? — помовчавши, запитав товариш Олексій.

Бабакін мовчав, не знаючи, як коротко відповісти на це запитання. Він згадав Москву, якою бачив її востаннє кілька годин тому, коли мчав у машині на аеродром. Пронизана сонцем, по-літньому строката, вона здалася йому небезпечно невоєнною. Біля пам'ятника Пушкіну юрмилися дівчатка з барвистими квітами. А на розі біля візка з газованою водою товстун у білому чесучевому піджаку, зсунувши на потилицю солом'яний капелюх, смачно пив воду, і склянка в його руці променилась яскраво-червоним світлом… Чомусь пригадалося це, і Бабакін не дуже впевнено промовив:

— Москва спокійна…

— Не надто? — запитав товариш Олексій, суворо дивлячись у вічі Бабакіну.

— Спокійна, якщо збоку дивитися, — трохи зніяковівши, пояснив Бабакін. — А взагалі-то і в Москві все на війну повернуто. Москвичі хмарою сунуть в ополчення…

Товариш Олексій оцінююче оглянув Бабакіна і сказав:

— Тут, глядіть, обережніше. Фріци у вас будуть поруч, а в Мінську вони вже показали себе.

— Вовка боятися — в ліс не ходити, — усміхнувся Бабакін.

— Ну, ну… — товариш Олексій ще раз критично поглянув на Бабакіна, потім — на годинник. — А нумо, товариші, збиратися.

З першою, ще негустою темрявою вони пішли. Бабакін і Завгородній у вікно бачили, як вони перетнули вулицю і один за одним зникли в проломі паркана.