Василий Ардаматский: "Сатурна" майже не видно

Вони вийшли до машини і зупинилися, милуючись зеленим коридором шосе, по краях якого крутим водопадом лилося сонячне світло.

— А тим часом — війна… — тихо сказав Старков і зітхнув. — Сідайте, Степановичу. Треба їхати, війна не жде…

Машина розвернулась і помчала до Москви.

Літак, на борту якого був Бабакін, злетів з Центрального аеродрому і, не роблячи традиційного кола, взяв курс точно на захід. Бабакіна втиснули в кабіну стрільця-радиста; вдвох вони не могли навіть присісти, стояли трохи підігнувши коліна, дихаючи в обличчя один одному. Досить було Бабакіну ледь поворухнутись, як він бився головою об кулеметну турель. Стрілець нервово оглядав небо і потім сердито дивився на Бабакіна: як виникне потреба, він не зможе вести вогонь через цього бородатого.

Літак летів низько, немов прив'язаний правим крилом до залізниці. Трохи повернувшись праворуч, Бабакін весь час бачив одне й те ж саме — пряме дворяддя залізничного полотна і на ньому ешелони, ешелони з цеглинок вагонів. І було таке враження, ніби ешелони не рухаються, а просто розставлені по всій дорозі на невеликій відстані один від одного. А вгорі було блякло-голубе палюче небо. Попереду висіло призахідне величезне сонце. По відполірованій руками стрілці кулеметної турелі ковзав нестерпно яскравий сонячний зайчик.

Стрілець рвучко сіпнувся, завертів головою. Літак у цей час якось боком рвонувся від землі, у Бабакіна перехопило подих, і раптом він близько-близько побачив унизу жахливу картину розгромленого ешелону: кілька вагонів були перекинуті і горіли, паровоз лежав боком, І навколо нього, немов молочна калюжа, розтікалася пара. Збоку від поїзда бігли люди. Бабакін зрозумів: це сталося тільки що. Він глянув на стрільця, а той, до болю закусивши губу, ошалілими очима дивився вгору. Бабакін теж глянув туди: в голубому небі три літаки з чорними хрестами на крилах один за одним пікірували до землі. Він ясно побачив, як з-під черева першого літака відділились і немов розтали в повітрі чорні сигари. Вибухів бомб він не бачив і не чув. Ешелон був уже десь позаду…

Тепер внизу був ліс, над яким вони летіли так низько, що Бабакін бачив розгойдані верхів'я дерев. Його почало нудити. Щоб відвернути увагу, він почав думати про справу, яка чекала на нього там, попереду. Ще раз у думці повторив версію своєї вигаданої долі. Але на цей раз звичне повторення легенди відбувалося по-іншому: чомусь свідомість весь час поряд з вигаданим ставила те, що було в його реальному житті. І так це вигадане не збігалося з справжнім, що Бабакін раптом з острахом подумав, що впевнено жити з цією вигаданою біографією він не зможе і зірветься… Піднощик на лісозаводі. Засланий на Колиму. Працював сторожем у ліспромгоспі. Успадкував будинок із садком та городом. А тепер вестиме приватну торгівлю в окупованому німцями місті. Суцільна каламуть. А насправді його життя — просте, ясне: завод, комсомол, армія, навчання… І невідомо, від якого поруху пам'яті раптом у його думках поставало давнє-давнє — ночівля на Жигулівських скелях, високо над Волгою. Це було в туристському поході в студентські часи. Давно це було, а пригадалося так чітко, мов було вчора. У кам'яній печері палахкотить вогнище. Вони сидять оддалік на порослому мохом камінні, і хтось заводить мову про те, що, можливо, біля цієї печери отак сиділи коло багаття, піджидаючи купецькі кораблі, молодецькі волзькі розбійнички. Генка Сугробов сказав з сумовитим виразом: «Все знищила цивілізація. Навіть розбійничків». А Таня Зіборова засміялася й сказала: «Та погляньте ви на себе, хіба з вас вийшли б розбійники? Та в вас хоробрості вистачить хіба що на те, щоб, не готуючись, іти складати діамат…»

І тоді він, Бабакін, образився і сказав: «Хоробрість людини — це не його ніс, якого всім зразу видно». Хтось несподівано заговорив про Чапаєва. Що, мовляв, простецький мужичок, багато чого не розумів, культурно говорити не міг, а став легендарним героєм народу. «Знову ж героєм його зробила війна, — гнув свою лінію Генка Сугробов. — І Павку Корчагіна теж. Вона породила всіх відомих нам з літератури героїв, включаючи сюди й артилериста Тушина з «Війни і миру». А от Чехов про війну не писав, так у нього всі герої — хлюпики, дрібнота всяка…». Заперечуючи Генці, він, Бабакін, назвав свого улюбленого героя — Рахметова. Хіба він не мужня людина? «Не війна, так якась боротьба! — не здавався Генка. — А ти назви мені хоч одну героїчну особу, яка виявилась, так би мовити, на рівному місці життя…» І він нічого відповісти Генці не зміг…