Василий Ардаматский: "Сатурна" майже не видно

Марков пройшов до вікна і задивився на вулицю, схожу на дно глибокого міжгір'я. Тут, на десятому поверсі, в очі йому било сліпуче сонце, а там, на дні ущелини, лежала синювата мла. За спиною вже рокотав бас Сусаніна. Роздратування не проходило.

З того дня, як Маркова призначили керівником оперативної групи, яка мала діяти в глибокому тилу ворога, на нього часто находило таке роздратування, майже непідвладне йому почуття. От тобі маєш, виявилось, що в нього є нерви, з якими він не може справитися.

Коли Марков повернувся знову до Бабакіна, той ще розглядав карту.

— Словом, чекати, товаришу Бабакін, — якомога спокійніше сказав Марков і вернувся до столу.

— І рік чекати? — весело перепитав Бабакін.

— Два! Десять! Чекати! — повторив Марков, намагаючись не дивитися на усміхненого Бабакіна.

Приглушено буркнув телефонний дзвінок. Марков схопив трубку.

— Слухаю… Ясно… Він тут…

Марков поклав трубку і глянув на Бабакіна.

— Я буду терпеливо чекати, товаришу підполковник, — сказав Бабакін з такою інтонацією, ніби хотів заспокоїти Маркова.

— Негайно на аеродром, — сухо промовив Марков. — Наказ комісара держбезпеки Старкова.

Бабакін виструнчився.

– Єсть!

Вони дивились один на одного майже в замішанні. Марков вийшов із-за столу до Бабакіна.

— У мене, Олексію Дмитровичу, нерви теж не з дроту. — усміхнувся Марков, намагаючись приховати схвильованість. — Ну, бажаю вам успіху. До побачення.

— Через десять років? — засміявся Бабакін. — Якщо можна, хоч трошечки раніше.

Марков дивився на нього здивовано: невже в цього чорта немає нервів? Йому захотілось обняти капітана, сказати йому теплі, дружні слова, але він цього не зробив. Вони обмежились енергійним потиском рук, і Бабакін швидко вийшов.

Невдоволеність собою стала ще відчутнішою. Марков знов підійшов до вікна і, перехилившись через підвіконня, глянув униз. Із під'їзду вибіг Бабакін, оглянувся і шмигнув у машину біля тротуару, яка відразу ж зірвалася з місця, розвернулась поперек вулиці і помчала до майдану. Сусанін закінчив свою арію, і «тарілка» знову надривалась від оркестрової музики. Марков сердито глянув на неї і вийшов з кабінету.

Коридором назустріч йому йшов комісар держбезпеки Старков.

— Бабакіна відрядили? — запитав Старков.

— Мабуть, уже на аеродромі. Я до вас, товаришу комісар.

— Зараз не можу. Увечері…— Старков глянув на похмурого Маркова і взяв його під руку.

— Ось що, поїдемо зі мною. Піймали ще одну пташку з того самого гнізда. По дорозі й поговоримо…

Машину вів сам Старков. Проте він встигав позирати на Маркова, що сидів поряд і пильно дивився вперед, хоч нічогісінько не бачив.

— Як Бабакін, у формі?

Марков здригнувся.

— Цілком. — І, помовчавши, додав: — А я ось виявив, що в мене є нерви.

— Краще пізно, ніж ніколи, — посміхнувся Старков. — А втім, краще б ви їх виявили трошки пізніше, скажімо, після війни.

Тільки коли машина вже вирвалась на широку вулицю околиці, Марков сказав:

— Коли я на фінській з загоном лижників рейдував по тилах ворога, нервів у мене не було.

Старков довго мовчав, а потім заговорив ніби зовсім про інше:

— Я сьогодні вночі ще раз переглянув досьє на керівників і працівників абверу. — Старков приклацнув язиком. — Академіки! На шиях хрести за Францію, за Чехословаччину, за Іспанію, за Польщу. Замітьте собі, Канаріс біля себе дурнів не тримає. І у всіх бандитських справах Гітлера розвідка — на першому місці. Він кидає її в приречену країну, як кислоту в молоко, і молоко вмить скисає.

— Про те й кажу, — похмуро пробурчав Марков. — У жодного з нас немає досвіду в таких справах.

— У таких і не треба, — розсміявся Старков. — Ну от… А кого ми з вами проти цих академіків виставляємо? Скажімо, в вашій групі. Рудін — хлопець із потомственої робітничої сім'ї. Кравцов — лише сім років тому пас худобу в колгоспі. Той же Бабакін: уся його академія — це завод, комсомол і армія.

— Так, так, іронічно підтвердив Марков.

— Але є, Михайле Степановичу, одно «але»… — Старков весело подивився на Маркова. — Всі вони комуністи!

Довгенько вони їхали мовчки, думаючи кожен про своє. Біля залізничного переїзду довелося зупинитись і чекати, поки пройде поїзд.

Марков зітхнув.

— А все-таки не думав я, йдучи в органи, що зі мною трапиться таке. Ви розумієте, це страх не за себе.

— На жаль, Михайло Степановичу, становище у нас з вами безвихідне, — сухо, без сліду посмішки сказав Старков. — Назвався чекістом — лізь у небезпечні і нелегкі справи. Але все на нашій грішній планеті, в тому числі і незвичайне, роблять люди. Звичайні люди. — Старков помовчав. — Хіба жарт, була величезна темна, мов тайга, Росія з царем-батечком на чолі. А на її місці виникла світла держава соціалізму. І зробили це ми. Між іншим, батько нашого Кравцова брав Зимовий. І був тоді зовсім неписьменним солдатом. А ваш батько що робив, коли була революція? Отож-бо й є! Ну, годі про це, Степановичу. Виявив нерви? Теж добре. Тепер ви знаєте, де вони, і можете ними керувати…