Игорь Скорин - Хлопці з карного розшуку

— Хлопцям скажи, щоб хутра не підпарили, яке принесуть, — наказав він бандитові, що залишався. — Та грубки не закривайте, а то вчадієте, мов кошенята. — І вже Дорохову — Ти торбу з собою візьмеш?

— А чого з нею тягатися? Хай лежить. Я у вас з тиждень погостюю, — безтурботно відповів Сашко, приховуючи радість.

А йому й було чого радіти. Ідуть удвох і до ранку можуть затриматися. Думав, і цей недотепа ув'яжеться, а він, слава богу, тут лишається. Везе, ну просто везе… «Дивися, щоб це везіння тобі боком не вилізло», — осадив він самого себе.

— М'яса більше звари, — попросив Сашко бандита. — Спирту принесемо кілька пляшок. Миколо, а де моя сорочка? Що ж я, без спідньої піду? Светра ж на голе тіло натягнув.

— Одягай. — Агєєв неохоче дістав з узголів'я своїх нар розмальовану сорочку. — Вдома я тобі дам чисту на переміну, а ця мені залишиться. Коли знайду золото, і тебе не обділимо. А може, ще й з нами залишишся? Ходімо, чи що?

«Як же бути? — вкотре запитував себе Дорохов, ступаючи слідом за ватажком. Думки, наче сніг у завірюху, кружляли й плуталися. — Не можна йти на копальні. Треба брати в дорозі. Одійти далі від землянки і тоді діяти. Цікаво, звідки повертатимуться «мисливці» і «рибалки»? Запитати чи не варто? Ото буде номер, коли я цього схоплю та напорюся на тих! Доведеться відійти якнайдалі. А що як зчиниться стрілянина? Треба, щоб у землянці не було чути. Може, біля копалень?»

Ішли не поспішаючи. Агєєв повів у обхід, зовсім не тією дорогою, що йшли вчора. Несподівано Микола почав вичитувати Дорохову за марнотратство. І відкрився йому у новій якості.

— Навіщо золото витрачати на спирт? Золото — це життя. Можна купити зброю, продукти і зиму просидіти без грабунків і крадіжок. Без снігу ще нічого: забрав, утік — і кінці в воду. А зараз спробуй поткнись, ураз знайдуть. А маючи золото, голодним не сидітимеш. Добре тобі пофортунило з пісочком?

— Пофортунило. Жаль, мало було, — всміхнувся Саша.

— Скільки?

— Я ж тобі казав, трохи менше фунта.

— Дарма хлопцям моїм про пісок сказав, хтось може й зазіхнути.

«Так-так! Значить, сам вирішив при нагоді моїм золотом скористатися, чи, може, думає, поділюся? Ну що ж, мені ошурків не шкода. Ходімо, далі видно буде».

Приблизно через годину вони вибралися на дорогу.

— Сіно тут возять. Ще трохи — і вийдемо на берег Зеї, а там до дому з кілометр, — кинув через плече Агєєв. Він, як і досі, йшов з рушницею напоготові.

— Зачекай, Миколо! Присісти б десь, онуча збилася, ногу муляє.

Знайшлася біля дороги звалена бурею деревина. Олександр почав перевзуватися. Агєєв сів поруч, прихилив до дерева рушницю і взявся скручувати цигарку. Дорохов покінчив з валянком, ударом ноги відкинув рушницю, відскочив убік і наставив револьвер.

— Не ворушись. Стрілятиму. Я з карного розшуку.

Агєєв так і застиг з клаптиком газети, на якій купкою була насипана махорка.

— Підніми руки, повернися спиною і лягай униз обличчям.

Олександр сам здивувався зі свого спокою. У його рівному голосі звучала холодна впевненість. Може, тому бандитський ватажок чітко виконав усі команди і дав зв'язати собі руки.

Сирицевий ремінь, яким підперезався Олександр, ідучи в розвідку, став у великій пригоді. Крім ножа й патронів, у кишенях у Агєєва нічого не виявилося. Закинувши за плечі рушницю, Дорохов наказав:

— Уставай — і ходімо. Та не здумай тікати.

Тепер, коли напруження спало, Сашко помітив красу підсвіченого місяцем і снігом березняка, що впереміш з ялинником обступив дорогу, і відчув мороз. Засунув револьвера за пазуху й почав відігрівати задубілі від металу пальці. Виявилося, що Зея зовсім недалеко. Вони спустилися на кригу і второваною дорогою пішли вниз. З моменту затримання бандит не промовив жодного слова. А Дорохов говорив, не вмовкаючи:

— Подивився я вчора на твоїх хлопців, і жаль їх стало. Батько бандит і власних дітей на підсобників перетворив. Ти хоч думав, що їх чекає? Якби була в них мати, вона б тобі за них очі повидряпувала. Стара тільки над тобою тремтить і заради тебе онуків губить, а заступитися у вашому кутку за них нікому. Думав, що все про тебе знаю. Цілий місяць, можна сказати, щодня з Севастяном Пєсковим у в'язниці розмовляв. Він мені твердив: «Агєєв людина, у нього совість є». Перечитав я показання людей, яких ви грабували, і там виявилося, що ти совість не всю втратив, коли не дав чорнобородому з жінки знущатися. У колонії про тебе довідки наводив. Сказали, що працював справно, з п'ятірки три роки чесно відбув; і потім раптом утеча. І мало, що втік. Ватажком банди став. Грабувати почав. Гаразд, коли бандит, грабунки — річ зрозуміла, а ось як же ти з Віктором та Костянтином Миколайовичами так поводишся? Виростуть, то батьківською доріжкою підуть. Чого ж мовчиш, мов язика відкусив? Собі життя зламав і дітям губиш… А ти знаєш, яке тут життя після війни буде? Повз вас пройде нова залізниця. Побудують заводи, міста. Люди тайгові світ побачать. А ти бандит. У дітей, якщо вони твоєю доріжкою й не підуть, все одно твоє життя залишиться. Давай так: прийдемо у сільраду, пиши явку з визнанням провини. Будемо вважати, що сам, добровільно, здався. Знову мовчиш? Дурень ти, Миколо. Я ж з тобою тут від чистого серця говорю, а там, у сільраді, допитуватиму на протокол.