Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

Та особливо довго і пильно розглядав Петя крізь темні окуляри і бінокль кулі, які нерухомо висіли високо над містечком, освітлюючи його яскравим, майже денним світлом. Ніяких ниток, що прикріплювали б їх до прозорої сфери, ніяких навіть тонесеньких жердин, на яких вони могли бути підняті, Петя не побачив. Якщо в куполі було повітря, то вони вільно плавали в повітрі, хоча навіть слово “плавали” не підходило тут — кулі висіли в цьому повітрі, висіли нерухомо, наче впаяні. І вразливому студентові вони здавалися найдивовижнішим з усього, що він встиг розглянути в цьому “форпості” стародавньої північної цивілізації.

Тим часом ламути під керівництвом Майгіна озброїлись саморобними кирками та заступами і почали копати другу шахту. Дні минали в кипучій роботі. Шість ламутів і два учасники експедиції з ранку до ночі рили землю і туф, висаджували в повітря гранітні брили, що траплялись на шляху, виносили з шахти породу. За розрахунками Берсеньєва, треба було прорити хід завширшки два аршини, висотою три аршини і близько вісімдесяти сажнів завдовжки. Це була дуже важка робота. Проте ламутів підганяло бажання одержати дорогоцінний порох, геологи ж прагнули швидше добратися до завітних дверей у невідомий світ, і тому робота кипіла.

Увечері першого червня, коли ламути поставили свої заступи і зібрались навколо вогнища, над яким уже висів великий бляшаний чайник, Берсеньєв покликав Майгіна в намет і сказав:

— Андрію, ламутів пора відпустити.

— Ви думаєте, мета вже близька?

— Так. Я сьогодні зробив останні обчислення. До кінця залишилось пройти сажнів три м’яким туфом. Ми самі закінчимо хід завтра ж.

Майгін промовчав, потім обережно спитав:

— А може, не відпускати їх зовсім?.. Як ви гадаєте, Клавдію Володимировичу, чи не знадобляться вони нам ще?

— Ви боїтеся, що ми помилились у напрямку? — швидко запитав Берсеньєв.

Петя, який був при цій розмові, охнув: йому навіть і на думку не спадало, що вони рили хід не в тому напрямку.

— Клавдію Володимировичу, як же це так? Невже доведеться починати все з початку? — розпачливо вигукнув він.

— Тільки без паніки, Петю! — суворо промовив Майгін. — Не доведеться, Клавдій Володимирович ніколи не помиляється.

Берсеньєв посміхнувся:

— Ні, звичайно, обережність не завадить. Скажіть, Андрію, ламутам, що завтра в нас свято і тому ми відпускаємо їх у стійбище на один день. Ну, а потім буде видно.

Майгін роздав землекопам порох і дріб; ламути швидко зібрали свої пожитки і залишили табір. Тільки один з них затримався і, оглядаючись навкруги, деренчливим козлиним голосом погукав:

— Нене! Нене!

Проте ніхто не озивався. Ламути зупинились віддалік, ждучи товариша, а він усе ходив кругом намету і кликав:

— Нене! Нене!

Петя вийшов з палатки,

— Ви кого кличете? — спитав він.

— Моя сина нема. Нене пропав, — сказав ламут.

— Ах, Нене, ваш хлопчик?

Петя взявся шукати разом з ламутами.

— Куди ж він подівся? А може, вперед побіг? Як ви думаєте? Він у вас непосида.

Кривоногий, косоокий хлопчина, прибувши в табір разом з батьком, брав у роботах дуже діяльну участь: носив воду, варив чай і часто розважав геологів кумедними вигадками.

Ламути гукнули батька Нене і почали щось швидко і голосно говорити рідною мовою. Очевидно, товаришам вдалось переконати батька хлопчика, що Нене побіг уперед.

Невдовзі над табором повільно спустилася темна і разом з тим прозора завіса літньої ночі. Це була одна з тих лагідних ночей, які так часто бувають на Далекому Сході. Повітря було чисте і нерухоме, тільки зрідка звідкись здалеку, з берега Тихого океану, як сонне зітхання велетня, долітав легенький солоний вітерець. Віддалік у чагарнику раз у раз дрібненько і дзвінко перекликалися пташки-чечітки. Над палатками безшумно вилися хмарки мошки. Тиша м’яко оповила маленький табір геологів. Раптом з глибини палатки, що маскувала вхід у першу шахту, долинули глухі крики:

— Стій! Хлопче! Стривай! Куди ти?

З палатки прожогом вискочив скуйовджений брудний хлопчисько-ламут, а слідом за ним висунувся захеканий Петя. Хлопець пробіг кілька кроків, але Петя догнав його, схопив за плече і потяг до палатки Берсеньєва.

Обидва геологи, почувши галас, вийшли з палатки. Студент підвів до них хлопця.

— Це Нене, син ламута Нуке. Я знайшов його біля “вікна” в старій шахті.

— Як він туди потрапив? — суворо запитав Берсеньєв.

Петя знизав плечима:

— Не знаю. Я тільки на хвилину залишив вхід у шахту відкритим, він і прошмигнув. Заходжу, бачу — сидить біля “вікна”, ніс об “вікно” приплющив і витріщив очі. Я його за руку схопив, а він од мене…