Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

Петя нагнувся, заглянув у світлу щілину і зразу ж випростався.

— Чудеса, Андрію Гавриловичу! — сказав він. — Неначе небо. Тільки це не небо. Пустота якась. — Студент спантеличено подивився на Майгіна і знов нахилився. — Стривайте, тут же скло! Пустота за склом…

— Ану, дозволь…

Майгін відсторонив Петю і заходився розширювати щілину в пісковику. Петя квапливо відгрібав уламки. Нарешті, коли було розчищено широке вікно, Майгін і Петя впевнилися, що перед ними справді щось схоже на прозоре тонке скло, а далі — пустота з дуже глибокою перспективою. Майгін схопив сорочку, протер “скло” і припав до нього. Петя схвильовано сопів у нього над вухом.

Те, що вони побачили, здалося їм сном: під склом зяяв глибокий порожнистий простір, а далеко внизу, на глибині приблизно сто п’ятдесят сажнів, на гладенькій круглій площадці стояли… будинки, невеличкі красиві будиночки з округленими стінами і сріблястими дахами, схожими на шапки грибів. Це було ціле містечко окружністю не менше двох верст, чистеньке і акуратне, мов іграшкове. Високо над ним у порожнистому просторі нерухомо висіли три великі сяючі кулі. Здавалося, що лялькові споруди внизу занурені у велике водоймище, заповнене прозорим світлом.

Петя одсунувся від “скла” і протер очі.

— Де ми, Андрію Гавриловичу?

У Майгіна було таке ж здивоване обличчя, як і в нього.

— По-моєму, біля підніжжя згаслого Коронного вулкана.

— А що це за місто?

— Ти випередив мене, Петре. Про це саме я хотів тебе спитати.

Петя знов припав до “скла”:

— Місто в землі! Під нами!..

Майгін потер перенісся і повільно сказав, розглядаючи покриті пилом носки своїх великих чобіт:

— Якщо нам з тобою не сниться однаковий сон, то це справді якесь місто, і знаходиться воно-таки в землі, під нами.

Петя схопився на ноги:

— Треба Клавдія Володимировича покликати!

— Так, — спроквола погодився Майгін. — Це, мабуть, єдине, що ми з тобою можемо зараз придумати.

Спотикаючись об уламки і купи щебеню, студент поліз із шахти. Невдовзі Майгін почув його схвильований тенорок і важке, хрипле дихання Берсеньєва.

— Отут, Клавдію Володимировичу! — закричав Петя. Берсеньєв, згинаючись під низьким склепінням, підійшов до Майгіна.

— Що тут у вас, Андрію? — запитав він.

— Та я й сам не розумію. Коли б годину тому який-небудь жартівник сказав мені, що я побачу в глибині землі міраж, я стукнув би його киркою… А тепер…. — Майгін знизав плечима, — Словом, дивіться самі, Клавдію Володимировичу.

Берсеньєв витяг з кишені бінокль, повільно підійшов до таємничого підземного “вікна” і заглянув у нього.

Петя і Майгін мовчали, переглядаючись.

— Дивно! — промовив нарешті Берсеньєв, опускаючи бінокль і озираючи похмурі стіни шахти, освітлені яскравим світлом підземного міста. — Дуже дивно…

Він передав бінокль Петі, який теж палав від нетерпіння заглянути в чудесне “вікно”.

— Так, це дуже дивно, щоб не сказати більше… — зітхнув Майгін. — Це вже щось із Жюля Верна. Геологія, у всякому разі, тут ні при чому.

— На якій глибині ми перебуваємо, Андрію?

— Сажнів двадцять, не більше.

Берсеньєв ворухнув кошлатими бровами і зібрав у жменю свою густу чорну бороду.

— Спочатку я подумав, що це проекційний ліхтар з рельєфною діорамою і глибокою перспективою. Але ні, це не ліхтар, там ясно видно простір. Та й звідки тут, у землі, бути ліхтарю?

— А може, це якась далекосхідна Помпея, залита лавою тисячу років тому?.. Хай йому чорт, у мене починає розгорятися фантазія…

— Не думаю. Наука не знає таких випадків, щоб лава залишала над залитим містом порожнистий простір.

— Клавдію Володимировичу, а ці лампи там ні до чого не прикріплені! — вигукнув Петя. — Просто висять у повітрі без усякої підтримки.

Геологи нахилилися над “склом”.

— От іще й ці лампи. Якщо вони світять, значить, там є живі люди, які засвітили їх. Ні, Андрію, це не Помпея, — промовив Берсеньєв.

Майгіну вже набридла “таємничість” підземного світу. Як людина рішуча і нетерпляча, він хотів діяти.

— Ану, давайте проломимо скло і спробуємо спуститись униз. Навіщо нам сушити голову над цими таємницями, коли можна спуститися вниз і про все дізнатися?

— Прекрасна ідея, Андрію Гавриловичу! — захоплено вигукнув Петя. — Я давно хотів це запропонувати, але не наважувався.

Берсеньєв вагався.

— НІ, треба постежити, Андрію, почекати, роздивитися спочатку. Коли там є люди, узнати, хто вони і що це за чудо. І взагалі, якщо це археологічна знахідка, то слід залишити все так, як є.