Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

Ми з Григорієм Миколайовичем частенько засиджувалися допізна біля радіоприймача, і я завжди його просив розбудити мене вранці, бо прокидатись мені було дуже важко. Він спочатку тихенько стукав у двері моєї кімнати, потім, коли я не відповідав, починав стукати дужче. Тоді я висовував голову з-під подушки і досить непривітно говорив:

— Зайдіть!..

Він прочиняв двері і бочком заходив у кімнату:

— Це я. Чи ви здорові, батеньку?..

Я і без того знав, що це він, але завжди допитувався, позіхаючи і потягуючись:

— Ах, це ви, Григорію Миколайовичу? Доброго ранку!

Він підходив, заклопотано оглядаючи мене і безшумно ступаючи в своїх м’яких пантофлях. Так було і того незабутнього ранку. Напередодні я засидівся біля радіоприймача (на цей раз один, без Венберга), слухаючи повідомлення про запуск радянської космічної ракети в бік Місяця, і, звичайно, проспав знову. Венберг наблизився до постелі і сказав те, що завжди говорив зранку:

— А я-то думаю, що з ним таке? Пора не рання, а він через вірьовку не стрибає, гімнастики не робить, у ванні під душем не пирхає. Чи не захворів, бува, думаю? А ви, голубе мій, виявляється просто святого лежебоку справляєте!

— Я пізно ліг, Григорію Миколайовичу.

— Знаємо ваше “пізно”. Гімнастикою займаєтесь, а того не знаєте, що валятись у постелі шкідливо. Еге ж. Ну, марш під душ! Живо!..

В таку хвилину Григорій Миколайович завжди до того нагадував мені Карла Івановича з толстовського “Дитинства”, що я починав реготати.

— Вам тільки бракує китички на ярмулці та хлопушки для мух…

— Повторюєтесь, батеньку! Ви мені це вже казали. Але в цій схожості я нічого поганого не бачу. Толстовський Карл Іванович — дуже акуратна людина. А вам, наприклад, трохи німецької акуратності в побуті набратись не завадило б. Еге ж…

— “Ауф, кіндер, ауф. С’їст цайт!” [9] Вставайте, діти, вставайте! Час! (“Дитинство” Л. М. Толстого). — сміючись, вигукував я.

— “Нун, нун, фаулінзер! Ауф!” [10] Ну, ну, ледар! Вставайте! (Звідти ж). — відповідав у тон словами Карла Івановича мій сусід.

Ми з ним великі друзі. Я люблю цього розумного, делікатного, сердечного старика, і він, здається, платить мені такою ж симпатією, Григорій Миколайович уже тепер на пенсії, а в свій час він був визначним геологом. Він багато мандрував по світу, брав участь у цікавих геологічних експедиціях. Крім того, він поліглот і володіє не тільки всіма європейськими мовами, але може розмовляти по-китайськи, по-японськи, по-монгольськи, по-корейськи і кількома індуськими діалектами.

Для мене, журналіста і літературного працівника, такий друг і сусід був просто скарбом. Григорій Миколайович часто заміняв мені енциклопедію, бо не було такої речі, про яку б він не знав усе або майже все.”

Я поздоровив його з новою великою перемогою радянської науки і докладно розповів про запуск радянської космічної ракети. Григорія Миколайовича це повідомлення надзвичайно схвилювало.

— Виходить, вирвались?.. — закричав він. — Виходить, проникли нарешті туди, в “інший світ”?..

Він заметушився і забігав по кімнаті, розмахуючи руками.

— Я ж казав, я вірив, я доводив це… З мене сміялись… У дім для божевільних запроторити хотіли… А тепер ось!.. Дивіться!.. Людина вже послала в неосяжний зоряний світ свій космічний корабель! Недалеко той час, коли і сама туди полетить!

Він зупинився і подивився на мене палаючими, дивно похолоднілими очима:

— Ви вірите в це?..

— Авжеж!

— О-о! Я доживу до цього дня! — вигукнув він І, оглянувшись з острахом навкруги, тихо додав: — Більше того — я дочекаюся їх повернення! Вони обов’язково повернуться…

— Про кого це ви, Григорію Миколайовичу? — здивовано запитав я,

— Про Арнаутова, про Майгіна, про всіх, кого вважають загиблими… А вони ж не загинули! Сорок п’ять років тому вони полетіли туди, куди сьогодні пішла наша радянська ракета…

Я ніколи не чув ні про якого Арнаутова, ні про те, що хтось сорок п’ять років тому полетів у Космос… І ніколи раніше не бачив мого спокійного, урівноваженого Григорія Миколайовича таким збудженим. Усе в ньому кипіло, вирувало, раділо, кожен мускул його лиця тремтів, а очі!.. Я давно не бачив людей з такими очима: вони сяяли, сміялися і, здавалось, бачили щось таке дивне, чого ніхто ніколи не бачив…

Я розповім тут незвичайну історію, яку розказав мені Григорій Миколайович того чудового ранку, коли наша радянська ракета з величезною швидкістю линула до Місяця. Крім Венберга, ніхто не знав цієї історії. Венберг нікому не розповідав її вже сорок три роки, відтоді, як мало не опинився в домі для божевільних. Але я вірю кожному слову люб’язного Григорія Миколайовича. Не вірю тільки, що він коли-небудь зустріне друзів, яких втратив сорок п’ять років тому…