Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

1. “Дім без книги те саме, що тіло без душі… О перехожий, не позбавляй душі моє тіло!”

Ціцерон

2. “Відрубай собі руку, якщо вона віддасть з дому книгу”…

Мій тато

3. “Не доторкатись!.. Загрожує смертю!..” (Намальовані череп і кістки).

Головенергозбут

Більшість завсідників книжкової товкучки в буденні дні зайняті і тому позбавлені можливості відвідувати магазини, де цінні книжки з’являються і зникають із швидкістю падаючих зірок. Таких, звичайно, виручають книги, зібрані ще в епоху Сойкіна і Ситіна татусями і дідусями. За “Петербурзькі трущоби” Крестовського, романи Генріха Сенкевича та інші подібні “книжкові розсипи” вони можуть дістати тут будь-яку “падаючу зорю”.

Разом з книжковими “монополістами” сюди приходила і молодь: студенти, учні ремісничих училищ, старші школярі. Тут же шастали і якісь підозрілі особи, котрі, намітивши відповідного клієнта, неодмінно брали його за ґудзик, одводили вбік і півголосом пропонували придбати яку-небудь “падаючу зорю”, що пригрілася у них за пазухою.

Були серед цих типів і своєрідні “професори”, що вже бачили книг не менше, ніж будь-який кваліфікований букініст. Почувши ім’я Стефана Цвейга, наприклад, і назву “Книги про смачну, здорову їжу”, вони одразу ж безапеляційно проголошували “Еквівалент!..”

Це означало, що твори видатного австрійського письменника і куховарська книга котируються на Кузнецькому мосту як видання рідкісні і рівноцінні. Зате книжки Тургенєва, наприклад, порівняно з творами якого-небудь нового автора, що випускає кожної суботи по товстому роману про шпигунів, виявлялися тут “нееквівалентними”: за том плодовитого автора-детективщика належало віддати разом з Тургенєвим ще і підписку на Шіллера. Певна річ, це свідчило тільки про смаки деяких відвідувачів товкучки і більше ні про що.

Серед книжкових спритників були і дуже екзотичні екземпляри: перепродавши сотні книжок, вони умудрялися в жодну з них не заглянути. На товкучці такі звичайно “йшли на таран” і через жахливу малограмотність відчайдушно перебріхували назви книжок і прізвища авторів. Вони плутали Стендаля з Далем, а Купріна — з Купером. Один з них навіть дістав тут прізвисько “Фенімор Купрін” за те, що якось, пропонуючи комусь страшенно пошарпану книжку, рекламував її так: “Це ж “Яма”! Знаменитий роман Фенімора Купріна!.. — і, понизивши голос, додавав багатозначно: — Заборонений…”

На грудях Фенімора Купріна зберігалося посвідчення про непрацездатність з причини психічної неврівноваженості, а на животі, за поясом, завжди вигрівались кілька “заборонених романів”, яких ніхто ніколи не забороняв… Низько насунувши капелюх і прикривши пильні очі темними окулярами, він, як Людина-невидимка, снував у натовпі і час від часу промовляв сиплим баском: “Міняю “Гроші” на гроші… — І пояснював: — “Гроші” — це знаменитий роман. Автор Еміль Золь…”

Міліцію на книжковій товкучці непокоїли не так Фенімори Купріни, як те, що тролейбуси і автомашини насилу пробивалися крізь натовп. Акуратно з’являючись на Кузнецький міст, міліціонери чемно просили книжників “пройти” і “не порушувати”. Солідні книжкові магнати, які приїхали на власних “Победах”, крекчучи від незадоволення, “проходили”, але продовжували “порушувати”, а Фенімори Купріни, побачивши міліціонерів, швиденько зникали в парадних дверях, де й закінчували свої комерційні операції.

Так тривало двадцять років, поки, нарешті, книжкова товкучка не стала темою для естрадних гумористів, які смішили публіку анекдотами про “Дюму з камеліями”, і про книжки ІІІпанова, що продавалися “на вагу”…

Та зовсім не до сміху було начальникові відділення міліції, на території якого стихійно виникла і благополучно процвітала книжкова товкучка.

На перших порах цей начальник поклав собі виловити Феніморів Купріних… Старанно ознайомившись з характеристиками комсомольців свого району, він скликав бригадмільців у великий зал Центрального Будинку працівників мистецтв і, поговоривши про спільні завдання в боротьбі з хуліганами і розкрадачами, несподівано спитав:

— Хто з вас буває по неділях на книжковій товкучці на Кузнецькому мосту? Прошу підняти руку…

Настала пауза. Комсомольці перезирнулись. Дехто, вагаючись, підняв руку — таких виявилось одинадцять чоловік. Цього було цілком досить.

— Попрошу товаришів, які підняли руку, залишитися в клубі на кілька хвилин, — сказав начальник відділення і додав: — А всіх інших дякую за увагу. Збори зважаю закритими.