Мирко Пашек: Ловці перлів

Того ранку планктон укривав величезні простори Червоного моря від африканського узбережжя до Аравійського півострова. Він був не червоний, а відсвічував фосфоричним блиском. Тому-то й іскрилося море вночі.. Й тому загинув Аусса. Ні, зрозуміло, не через цей перламутровий колір моря, а просто тому, що тут був планктон. Ну й, звичайно, тому, що тут були перли, а Аусса був ловцем перлів. І ще тому… Ет, скільки їх, тих причин, які виявляться лише згодом.

Саффар прокинувся ще вдосвіта й, розбудивши свого друга з племені Галла, заходився розкладати вогонь, щоб напекти коржів з дурри. [2] Дурра — кормова й хлібна рослина в тропічній Африці, Америці й Південно-Східній Азії. Повітря було свіже й прозоре, та, однак, у ньому відчувався важкий невідступний запах гнилизни, що завжди супроводжує судна шукачів перлів, запах безлічі перлових скойок, які мають загинути на сонці, щоб розкрилися їхні щелепи-стулки. А ще до солоного аромату моря та солодкуватого смороду гнилизни домішувався їдкий запах сечі. Але ні Саффар, ні галлієць не відчували цих запахів, бо звикли до них. Вони знали, що мають зогнити багато, дуже багато перлових скойок, перш ніж люди знайдуть одну єдину варту уваги перлинку. Знали також, що полювання за перлами на великих глибинах неминуче призводить до розладу сечового міхура норців. Хлопці знали про це з досвіду й не замислювались над цим, так само, як не замислювались і над тим, що така ж доля чекає й на них, коли вони підростуть і теж спустяться в синю глибінь. Знали, що й у них під тиском води луснуть вушні перетинки, але вони й тоді чутимуть, хоч і не так добре, як зараз; знали й те, що пізніше, у віці, який не для всіх буває однаковим, але ніколи не досягає похилого, в них, голих норців, піде кров з рота — і це буде кінець. Так, усе це вони знали, але підсвідомо, без розумування, так само, як органами нюху відчували запах, що оточував їх, наче невидимий дим, але не проникав до їхньої свідомості.

Вогонь уже палахкотів, коли на сході, за морем, з'явилася тонесенька й довгаста яскраво-жовта хмаринка, схожа на павутиння, напнуте над морським обрієм.

Один за одним прокидалися чоловіки, швидко, не протираючи очей, і перехід від сну до неспання в них був стрімкий і раптовий, як і перехід від тропічної ночі до дня. Було їх дванадцятеро, і серед них — Аусса, який навіть і гадки не мав, що сьогодні прокидається востаннє. Всі вони були голі, якщо не рахувати вузенької ганчірки навколо стегон, мали високі, стрункі постаті, темну шкіру кольору зерняток стиглої кави, а на голові — кужелі густого й сплутаного, наче вовна, волосся. Лише в нахуди й серінджа волосся було коротко підстрижене, бо вони були араби. Втім, стрижені голови цих двох прикривали високі білі тюрбани.

Нахуду звали хаджі [3] Хаджі ( араб .) — мусульманин, який зробив релігійну подорож у Мекку. Шере. Його маленька голова, що ледь визирала з-під тюрбана, була схожа на ріпку, така ж завбільшки, темна й зморшкувата та ще й з кущиком прив'ялої гички, тобто кошлатою борідкою; двійко гострих очей неспокійно бігали туди й сюди, перескакували з одної речі на іншу, наче вражені якимсь шаленством, що змушувало їх до цього невпинного танцю.

Серінджеве ім'я забулося. Та, зрештою, він грав роль другорядного лиходія. Невдовзі після цієї історії серіндж загинув під час аварії іншого судна, й смерть цього опасистого арабського торгівця принесла чимало радощів його численним худющим боржникам.

Тож обидва — нахуда й серіндж — теж устали, бо хмаринка над виднокругом заясніла, провіщаючи схід сонця. Тої миті, коли сонячний серп виринув з моря, а дрібні хвильки підхопили його сяйво й розкололи морську гладінь на золоті та блакитні пруги, хаджі Шере клякнув і, торкнувшись чолом піску, замурмотів слова ранкової молитви. Одразу ж після цього він почав голосно читати перші вірші фатихи. Всі хором вторували йому. Молячись, хаджі Шере оглядав усіх своїми неспокійними очима. Він був господарем і цілком усвідомлював це. А вони були ловці перлів і знали, що зараз складають присягу. Бо фатиха — це свята молитва, якою починають кожну справу, а ловець нею ще й присягає не приховувати того, що подарує йому сьогодні аллах.

Прочитавши фатиху, ловці поїли. Потім спустили човни на воду й попливли. Було їх шість пар. Аусса плив із мовчазним Камесом.

День був уже в розпалі, й спека тропічною зливою струмувала з блідого неба. Дехто помилково твердить, наче небо в жарких країнах синє. Ні. Воно білясте, пройняте сонячним сяйвом і ніби просякнуте спекою. Воно брудне, низьке, важке й немов налягає на людину усією своєю вагою