Мирко Пашек: Ловці перлів

— О, аллах… — прошепотів серіндж, затис кулак і оглянувся. За ним стояв хаджі Шере, і його вирячені очі зараз не танцювали, а втупились у серінджів кулак.

І серіндж випростав долоню й показав перлину.

— Вона бездоганна, — мовив він. — Справжня красуня…

Якусь мить нахуда уважно вивчав її. А тоді його очі раптом знову затанцювали, ніби не знаючи, на чому зупинитись. Він позирав то на перлину, то на вітрильник, то на море, то на обрій, куди вже хилилося сонце, то на людей, що засипали могилу.

— Повертаймося! — гукнув він. — Повертаймося!

Та ловці й далі засипали могилу, а серіндж забігав від нетерплячки, наче нахудині очі.

— Пливімо до Джумеле! — галасував він. — Швидше! Ми знайшли королеву перлин! Швидше, Алі Саїд засипле вас сріблом!

Тут ловці забули про могилу й з'юрмилися навколо серінджа, сповнені радощів і сподівань, немовби те срібло було вже в їхніх руках. А побачивши перлину, із щасливим сміхом кинулися лаштувати судно до відплиття.

Біля могили залишилися тільки хлопчик Саффар та малий галлієць, які все ще носили каміння. Але те каміння було дрібне, і за браком часу хлоп'ята встигли вкрити ним лише ту частину могили, де була Ауссина голова, яка лежала в напрямку до Мекки.

Коли сонце сідало, «Ель-Кебір» уже плив у відкритому морі.

Отак і сталося, що Аусса помер через те, що в морі був планктон, бо інакше сагала не відкрила б свої стулки й не відтяла б йому руку. Але були ще й інші причини його смерті, й ще дуже багато часу минуло, поки хлопець на ім'я Саффар зрозумів їх.

Шейх Алі Саїд, володар Дахлацьких островів, мешкав у Джумеле на березі найбільшого острова, що мав назву Дахлак—ель—Кебір. Будинки, з яких складалася Алі Саїдова резиденція, були потиньковані гіпсом і крізь віття фінікових пальм сяяли білістю до морського безмір'я. Фінікові пальми були родючі і високі, але росли з голого грунту, на якому не було ані травинки. Лише кущі гранати й жасмину зеленіли під пальмами. А грунт був коричневий. І стовбури пальм теж були коричневі, кольору какао. А самі фініки, спочатку жовті, потім золотаві, наче мед, коли достигали, набували червонясто—коричневого кольору. І весь цей сад був коричневий та сумний.

Але Саїдові пальми були єдині в цих місцях — одразу ж за садом жовтіли самі дюни, що їх удень розжарювало сонце, а вночі, немов інеєм, поливав срібним сяйвом місяць. Тоді там сідали малі шакали й квилили, звівши до великого білого місяця свої гостроносі писки.

Крім Саїдової резиденції, в Джумеле були ще оселя місцевого каїда, [6] Каїд , або каді ( араб .) — суддя. кілька рибальських хижок та коричневий, підмазаний крейдою будинок, у якому Саїдів двоюрідний брат Азіз розважався тим, що знущався зі своїх чорних невільників. Азіз був зажерливий, жовчний чоловічок, низенький, з борідкою червоною від хни, завжди брудно вдягнений. Саїд зневажав його.

Алі Саїдові на той час саме сповнилося сорок літ, але славний титул Володаря перлів він носив уже не перший рік і пишався ним. Це був гордовитий, високий, стрункий чоловік, з шкірою кольору кави, розбавленої молоком. Він мав тонкі ніздрі, горбатий, наче дзьоб хижака, ніс, шпакувату бороду, підстрижену за Йєменським звичаєм у формі зрізаного конуса. На тюрбані Алі Саїд носив зелену стрічку — почесний знак нащадка пророка.

Подейкували, ніби він ненавидить жінок. Це була неправда — він просто зневажав їх, як зневажав усе, крім перлів. Горішній поверх його будинку займали просторі приміщення гарему, в якому колись жили сім його жінок. Але епідемія чуми, що недавно спалахнула на островах, вимела із Саїдової оселі все молоде: шість жінок із семи і всіх дев'ятьох синів, яких народили йому жінки. Це була досить дивна пошесть — і в Азізовому будинку вона також косила саму молодь, і Азіз тепер теж залишився без дітей. У Саїда вижила тільки найстарша дружина, від якої вже годі було чекати потомства. Тоді він привів до себе в дім молоду дружину, звичайно, не тому, що покохав її, а тому, що хотів, тому що повинен був мати сина. Нова дружина на ім'я Зебіба була вже при надії.

Зебіба за походженням була йеменкою. Алі Саїд, предки якого колись прийшли з Йемену, любив усе Йєменське. Йемен — як часто він казав — стародавня, славетна країна, де й досі повною мірою дотримуються арабського способу життя. Алі Саїд пив Йєменську кагву мур, тобто дрібно мелену каву, присмачену гвоздикою та імбиром. Пив її, сидячи біля водограю на подвір'ї своєї резиденції, й поглядав угору на вікна, за якими Зебіба чекала свого часу. Потім він сходив на горішню терасу й знову пив кагву мур, дивлячись на море. Воно було сіро—голубого кольору, з білими прожилками хвиль, наче Йєменський килим.