Томас Майн Рид - Вершник без голови

Попереду аж ген до обрію розкинувся відкритий простір прерії. На тлі ясно-синього неба видніє темна постать, схожа на потворного кентавра; поступово віддаляючись, вона зрештою зникає з очей у примарному місячному присмерку.

Проміння полудневого сонця лине з ясного блакитного неба на неозору рівнину Техасу десь за сотню миль від старовинного іспанського міста Сан-Антоніо-де-Бехар. Аж ось серед цього золотого сяйва виникає низка предметів, що ніяк не пасують до навколишнього краєвиду, бо виказують присутність людей там, де немає і знаку людських осель.

Предмети, про які йдеться, неважко розпізнати. Навіть з великої відстані видно, що це вози-фургони — усі із сніжно-білим полотняним верхом, напнутим на заокруглені ребра підпор.

Тих фургонів десять — видимо замало як на торговий караван чи урядовий обоз. Найімовірніше, вони належать якомусь переселенцеві, що приплив до цього берега й верстає тепер шлях до одного з нових поселень на річці Леоні.

Фургони повзуть прерією дуже повільно, так що здаля їхнього руху майже непомітно. Між фургонами темніють силуети запряжної худоби, а що обоз таки посувається вперед, видно хіба з того, як то кидається навтіки сполохана зі свого пообіднього лігва антилопа, то з криком шугає вгору з трави цибатий кроншнеп. І жодне з них не може збагнути, що то за дивовижні, чудиська вдерлися до їхніх привільних володінь.

Ніде більше по всій прерії не помітиш ані поруху — не пролетить птах, не пробіжить звір. О цій порі дня все живе під тропічним небом завмирає або ж ховається в затінок. Лише людина, спонукувана пожадливістю чи марнославством, нехтує закони природи й кидає виклик пекучому сонцю.

Певно, і власник тієї валки фургонів із таких, бо, незважаючи на виснажливу полудневу спеку, уперто простує далі.

Те, що він переселенець — та ще й неабиякий, — засвідчує багато прикмет. І ті десять великих фургонів піттсбурзького виробництва, що їх насилу тягнуть по восьмеро мулів; і розмаїтий вантаж, який вони везуть: сила-силенна всякого харчу, дорогі — й не просто дорогі, а розкішні — меблі, живий товар у вигляді темношкірих жінок та дітлахів; і чималий гурт піших чорних, і кольорових невільників, які бредуть поряд з фургонами або, збивши до крові босі ноги, ледве шкандибають позаду; і легка, запряжена пещеними кентуккійськими мулами дорожня карета на чолі обозу, з чорним кучером, що впріває від спеки у своїй лівреї. Усе говорить про те, що це не якийсь бідний житель північних штатів шукає собі нового притулку, а заможний південець їде вступати у володіння вже придбаною садибою.

І це справді так. Обоз належить плантаторові, який дістався кораблем до Матагорди, що на березі Мексиканської затоки, і тепер перетинає прерію, прямуючи до своєї нової оселі.

У групі вершників, що, як і годиться, їдуть на чолі обозу, — сам плантатор, Вудлі Пойндекстер, високий худорлявий чоловік років п'ятдесяти, з жовтавим хворобливим обличчям, суворий і гордовитий на вигляд. Одяг на ньому простий, але видимо дорогий: вільний альпаковий сюртук, чорний шовковий жилет і нанкові штани. З-під жилета видно сорочку з найтоншого полотна, комірець якої пов'язано чорною стрічкою. На ногах, засунутих у стремена, — черевики з м'якої, добре вичиненої шкіри; на голові — крислатий солом'яний капелюх, що затіняє обличчя.

Поряд з ним два вершники, один праворуч, другий ліворуч: юнак, якому не більше двадцяти років, і чоловік, років на шість-сім старший за нього. Перший — син плантатора; щирим веселим обличчям він дуже різниться й від суворого батька, й від похмурого, навіть лиховісного з виду третього вершника, що доводиться йому двоюрідним братом.

Юнак одягнений у бавовняну блузу небесно-блакитного кольору й штани з тієї самої тканини — вбрання, що якнайкраще пасує до південного клімату й разом з білою панамою дуже личить йому.

Його двоюрідний брат — відставний офіцер з волонтерів — у військовій формі з синього сукна та синьому сукняному кашкеті.

Трохи осторонь їде ще один вершник, про якого, зважаючи на його білу шкіру, — щоправда, не таку вже й білу, — теж годиться щось сказати. Грубі риси обличчя, дешевий одяг, червонястий плетений канчук у правій руці, яким так вправно орудує цей чолов'яга, — усе виказує в ньому наглядача над пішим супроводом каравану, наглядача і погонича водночас.

У кареті, або ж так званій каріолі, яка являє собою щось середнє між фургоном і колясою, сидять дві дівчини. Одна з них із сніжно-білою шкірою, це дочка — єдина дочка — Вудлі Пойндекстера, друга, з чорним як ніч обличчям, — її служниця.