Томас Майн Рид - Вершник без голови

Він мимоволі відповів сповненим захвату поглядом, який йому навряд чи вдалося приховати. А тоді, щоб не здатися зухвалим, рвучко одвернувся і знову заговорив до плантатора, що саме закінчив дякувати йому за допомогу.

— Я не заслуговую на подяку, — відказав незнайомець, — бо залишаю вас і ви можете знову збитися з дороги. Але, як я вже казав, часу в мене обмаль.— І він подивився на годинник, так ніби не хотів рушати далі сам-один.

— Ви дуже люб'язні, сер, — сказав Пойндекстер. — Але гадаю, що, керуючись вашими порадами, ми таки вийдемо до річки. Сонце вкаже нам…

— Ні, я оце подивився на небо й боюся, що нічого вам сонце не вкаже. На півночі збираються хмари. Десь за годину вони можуть закрити сонце — так чи так, а це станеться раніше, ніж ви побачите той кипарис. Отже, нічого не вийде… Стривайте! — мовив він, трохи подувавши. — Я знайшов раду. Ви поїдете слідом від мого ласо !

Кажучи це, він зняв з луки сідла згорнуту кільцями мотузку й кинув її вільний кінець на землю, а другий прив'язав до кільця на сідлі. Потім, піднявши капелюха — головним чином до карети, — вдарив коня острогами й знову помчав вигорілою прерією.

Його ласо, спадаючи з крижів коня, простяглось ярдів на десять позаду й залишило на згарищі звивисту смугу, так наче там проповзла змія.

— Дуже дивний хлопчина! — зауважив плантатор, дивлячись услід вершникові, що зник у хмарі чорної куряви. — Мабуть, треба було спитати, як його звуть.

— А я б сказав, дуже зухвалий хлопчина, — похмуро мовив Колхаун, повз чию увагу не пройшов ні погляд, кинутий незнайомцем на карету, ні той, якому він був відповіддю. — Що ж до його імені, то не думаю, що це багато важить. Він міг би назватися й вигаданим ім'ям. У Техасі повно таких жевжиків, що, потрапивши сюди, прибирають нове ім'я — чи то задля милозвучності, чи то з якихось інших міркувань.

— Слухай, кузене Касе, — озвався молодий Пойндекстер. — Ти несправедливий до нього. Як на мене, він чоловік благородний і освічений, гідний найкращого ймення.

— Благородний? Оцей виряджений павич! Де там у біса! Я ще ніколи не бачив, щоб благородні люди напинали на себе мексиканське ганчір'я. Це роблять тільки пройдисвіти. Б'юсь об заклад, що і цей з таких.

Поки тривала ця невелика суперечка, прекрасна пасажирка в кареті, нахилившись до віконця, з неприхованою цікавістю проводжала очима вершника, який швидко віддалявся.

Певно, саме цим і пояснювався той уїдливий тон, яким заговорив до неї Колхаун.

— Що з тобою, Лу? — спитав він, під'їхавши зовсім близько й стишивши голос, щоб його не почули інші. — Здається, тобі не терпиться? Може, ти хотіла б поїхати разом з тим хизуном? То ще не пізно — я дам тобі свого коня.

Дівчина відкинулась на сидінні карети, явно невдоволена й цими словами, і тоном, яким їх було промовлено. Але її невдоволення не вилилось у сердиту гримасу чи гнівну тираду — Луїза приховала його, і єдиною її відповіддю Колхаунові був дзвінкий сміх, куди образливіший для нього.

— Он як! Отож я й подумав, що все це не просто так, бо бачив, як ти видивлялась у віконце. Так наче хотіла призначити побачення цьому розцяцькованому кур'єрові. Певно, тебе привабило його барвисте вбрання? Кажуть, птаха впізнають по пір'ю. Але в цього птаха пір'я чуже. І, може, я ще колись видеру його разом із добрячим клаптем шкіри.

— Як тобі не сором, Кассію! Ти говориш непристойності!

— Це тобі має бути соромно, Лу, бо ти поводишся непристойно. Дозволяєш собі зацікавитись звичайнісіньким волоцюгою, вирядженим, наче блазень! Та він же всього-на-всього листоноша, якого найняли офіцери форту!

— Листоноша, кажеш? Ну, то я дуже хотіла б отримувати любовні листи з рук такого листоноші,

— Коли так, то скачи за ним і скажи йому про це. Мій кінь до твоїх послуг.

— Ха-ха-ха! Оце насмішив! Та навіть якби я задля жарту надумала наздогнати цього незвичайного кур'єра, то де там це зробити на твоїй ледачій шкапі. Він так мчить на своєму гнідому, що зникне з очей, поки ти встигнеш поміняти для мене сідло. Ні, я його не наздожену, хоч би й як хотіла. А могла б і захотіти!

— Стережись, щоб тебе не почув батько.

— Стережись, щоб він не почув тебе , — відказала Дівчина вже поважним тоном. — Ти мій двоюрідний брат, і для тата — бездоганний взірець, але не для мене, аж ніяк. Я ніколи не давала тобі приводу думати інакше, хіба не правда?

Відповіддю на це дошкульне запитання була похмура мовчанка, за якою вгадувалося роздратування.

— Атож, ти мій кузен, — провадила Луїза суворим тоном, зовсім не схожим на той, яким вона говорила досі, — але не більше. Не більше, капітане Кассію Кол-хауне! Не треба давати мені ніяких порад. Є тільки одна людина, від якої я повинна приймати поради й вислуховувати докори. Отож, паничу Касе, прошу тебе — не читай мені моралі, як оце щойно. Мої думки — і мої вчинки теж — вони тільки мої, і так буде доти, доки я зустріну людину, перед якою схочу відповідати за них. Але то будеш не ти!