Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

— Залиштесь, Тамара чекала на вас, щоб я не був тут сам. Вона вже хоче йти спати в свою палатку.

За хвилину Тамара вийшла. Я зручно ліг на своїй постелі, — після чаю мене зовсім зморила втома.

Якусь хвилину Олег мовчки дивився на мене, потім підпер голову рукою, і обличчя його стало дуже серйозне. Він оглянув нашу тісну палатку, немов хотів пересвідчитися, що ми тут самі, і попросив:

— Рудольфе Рудольфовичу, може б ви глянули, чи нікого немає біля нашої палатки?

Я сприйняв це прохання як каприз хворого, але вийшов. Багаття помалу дотлівало, усі вже розійшлися по своїх палатках. Це помітно заспокоїло Олега, і, коли я знову ліг, він, трохи виждавши, стиха заговорив:

— Мушу вам де в чому відкритися. За інших обставин я б цього не зробив, але сьогоднішній випадок довів мені, що мовчати більше не можна. Та перш ніж сказати вам, у чому справа, я хотів би знати, що ви думаєте про напад.

— Гм, що я про нього думаю? Не знаю навіть, що й подумати. Тайги я не знаю, тому схильний поділити думку Шульгіна. Напевне, це була якась банда.

— Безперечно. А вас не дивує, що бандити стріляли саме в мене?

— Справді, я про це не подумав. Може, це випадковість? Чому невідомі розбійники з глухої тайги мали б убивати саме вас?

Олегове обличчя спохмурніло, і він майже пошепки мовив:

— Вони цілили саме в мене, і для цього є дуже серйозна причина…

Я спантеличено поглядав на геолога, Чи не гарячка в нього? Але обличчя у хлопця було ясне, хоч трохи й схудле. І говорив він цілком тверезо.

— Не розумію вас, — вихопилось у мене.

— Охоче вірю. Та зрозумієте, коли узнаєте мою таємницю. Оскільки це справді таємниця, я хочу бути певним, що ви не скажете про неї нікому жодного слова.

— Обіцяю. Але чому ви хочете розповісти про це саме мені?

— Я довго думав, кому б довіритися — Чижову, Тамарі чи вам. Чижов після дядькового листа може не повірити мені. Тамарі? Не хотілось би завдавати їй зайвих турбот. І я зупинився на вас. Бо пересвідчився, що ви зі мною відверті, за що я вам дуже вдячний. От хоча б і з Тамарою. Саме ви допомогли нам зблизитися. Важливим аргументом була і ваша підозра, що… я приховую справжню мету небезпечної подорожі до Сурунганських, чи, вірніше, Стоголосих гір. Я зрозумів, що ви не з легковірних, коли випадково почув вашу розмову з Чижовим ще у Вертловці. Сподобалась мені й ваша певність у тому, що мій дід — Іван Хомич Феклістов — був прекрасною людиною і не менш прекрасним геологом. І це мало вирішальне значення. А тепер слухайте. Я був ще маленьким хлопчиком, коли дід посадив мене якось собі на коліна і сказав серйозно: «Ти повинен стати геологом. У тайзі на тебе чекає велика праця, і якщо ти будеш хорошим спеціалістом, тебе всі шануватимуть…»

Ці слова назавжди лишилися у мене в пам'яті. Я виконав бажання покійного дідуся і, захистивши диплом, наполегливо удосконалював свої знання про землю та її структуру, про космічні тіла, їх внутрішню будову, склад їх мінералів, структуру земної кори від початку її виникнення аж до наших днів. Геологія як наука базується на широкій основі. Походження гірських порід, вулканічні явища і багато інших проблем так захопили мене, що на все інше в мене не вистачало часу.

Так минали роки, поки одного дня не завітав до мене несподіваний гість. Це був старий, суворий на вигляд чоловік, огрядний і трохи згорблений. Над великим ротом у нього звисали сиві вуса, закриваючи куточки губів. Він назвав себе Миколою Микитовичем Парфеновим, близьким приятелем мого дідуся Івана Хомича Феклістова.

Гість розповів стільки подробиць про діда, що цілком переконав мене в правдивості своїх слів. Нарешті, він показав мені листа від діда. Я впізнав дідову руку, а слова «Дорогий Миколо Микитовичу, рятівнику мій» були достатнім доказом того, що дід справді поважав колись мого відвідувача. Я попросив матір приготувати вечерю — адже такого шановного гостя треба було прийняти як слід.

Тільки після вечері вияснилося, навіщо шукав мене цей сибіряк. До Ленінграда він прибув, мовляв, у справах до родичів, а крім того, хотів побачитися з моїм батьком. Дізнавшись, що батько давно помер, гість розшукав мене. Зайшов нібито, щоб познайомитися з внуком «славетного» геолога Сибіру, колишнього політкаторжанина і, між іншим, щоб попросити невеличку річ на спогад про мого діда — одну книгу. Я здивувався, але він з усмішкою повторив:

«Так, так, одну лише книгу — томик поезій Пушкіна, заборонених за царського режиму».