Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

За словами Парфенова, ця книга була йому дуже дорога, бо мій дід часто читав її і декламував з неї вірші великого поета, робив там власноручні помітки: тому книга близька серцю Миколи Микитовича. І він хотів би її мати.

Я був трохи здивований таким незвичайним і досить скромним бажанням і вийшов до кабінету, щоб пошукати книгу. Мати саме принесла нам чай і, почувши, що я шукаю, замислилась, а потім сказала з докором:

«Так ти, хлопче, забув, що я тобі казала? А пригадай, лишень, як писав дідусь, що в цій книзі твій батько знайде цінні відомості про тайгу. Тільки через татусеву смерть вона роками лежить забута. Скільки разів я казала тобі: переглянь її уважно. Але ти закохався в свою науку і не знайдеш часу прочитати книгу, про яку дідусь так часто згадував. Та ось людина приїздить за нею аж із Сибіру, і ти готовий віддати книгу. Погано ж ти цінуєш пам'ятки дідуся, якому повинен завдячувати всім, що маєш і чим ти сам є».

Ці слова справили на мене глибоке враження. Мати казала правду. Я поцілував її в руку і, повернувшись до гостя у вітальню, пояснив, що з поваги до діда не можу подарувати книги. Може б він прийняв якийсь інший подарунок? Микола Микитович був дуже розчарований і, нарешті, запропонував мені за книгу величезну суму. Цим самим він, мовляв, не хоче мене образити, але ця книга — настільки дорога йому реліквія, що він ладен її купити.

Проте я стояв на своєму, і відвідувач незабаром пішов. На прощання він сказав, що розуміє моє становище і сподівається, що я, може, передумаю, тому перед від'їздом він ще раз дозволить собі зайти.

Несподіваний гість, зрозуміло, знову пробудив у мене спомини про діда. Я дістав старі папери свого батька і почав їх перегортати. Це були листи батька з фронтів першої світової війни. І серед них — його останній лист. Батько писав, що збирається у відпустку, й радів майбутньому побаченню з матір'ю, зі мною і сестричкою, яка недавно народилася. Та не приїхав! За день до від'їзду він загинув.

Олег мимоволі здригнувся, пригадавши страшну долю свого батька, помовчав якусь хвилину і стиха зітхнув. Напруження моє зростало, і я з нетерпінням чекав, коли геолог заговорить знову.

— Між різними листами і доповідними записками я знайшов великий конверт, на якому рукою моєї матері було написано: «Заповіт діда». Я прочитав поруділі аркуші. Листи, телеграми і остання воля небіжчика. Признатися, я майже нічого про це не пам'ятав, а тому почав читати з великим інтересом. Це був лист, адресований моєму батькові. Ось він:

« Дорогий сину,

посилаю свій палкий, можливо, останній привіт і поцілунок. Тобі й моєму внукові… Великий скарб, який я знайшов і про який тобі розповідав, заповідаю російському народові. Але скарб цей не повинен опинитись в руках наших ворогів, а тому не відкривай його, доки народ не стане вільний, доки не зникне назавжди соболина шапка [5] Тобто, царська корона, яка являла собою соболину шапку з золотими обідками, прикрашеними діамантами, смарагдами і перлами. (Прим. автора). що гнітить усіх нас і гальмує наш політ. Шапка, обтяжена золотом, самоцвітами і кров'ю… Цей час настане тоді, коли збудуться пророчі слова найвидатнішого нашого поета, якого я так люблю… Не забувай, що наша невеличка бібліотека зберігає справжній скарб і що книга є ключем до багатства майбутніх вільних поколінь…

Твій люблячий батько ».

Як бачите, лист був написаний дуже незвичайним і надто урочистим стилем, і тому здавався трохи неправдоподібним. За всіма ознаками це був останній лист дідуся. Старий був розчулений, і кожне слово тут зігріте надією, що його прагнення здійсняться. Може, тому він і написав цей лист так, щоб ніхто сторонній нічого з нього не вичитав. І справді, зміст написаного можуть зрозуміти тільки ті люди, які знали інтереси дідуся і всі обставини, зв'язані з листом.

Книга, про яку дід згадує, була збіркою віршів його найулюбленішого поета Пушкіна. Пророчі слова великого поета вказували на якийсь вірш. Я довго думав, поки не заснув зовсім знеможений.

Ранком, як і завжди, я проходив повз пам'ятник Пушкіну. В очі мені впали слова, висічені на постаменті:

Признаюсь вам, Рудольфе Рудольфовичу: я відчув тоді якесь несподіване хвилювання. Я добре знав цей вірш, але тепер слова поета якось особливо вразили мене. Хотілося мерщій повернутися додому й перечитати всі інші дідові листи та батькові нотатки. Проте я вирішив спочатку дослідити вірш.