Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

Я підвівся і вийшов з палатки. Місяць давно зайшов, обрій затягло похмурою поволокою хмар. Було зовсім темно. Я прислухався. З другого берега долинало протяжне трубіння й рев. Я впізнав ці звуки: почалося раннє парування лосів. Величні тварини збуджували в собі сили для боротьби за свої права батьків. Їх бойові фанфари я знав ще з Карелії. Але те, що долинало з берега озера, могло б нагнати жаху.

Щось скреготіло і сопіло. Звуки ці поєднувалися з ревінням. Потім ніби вода забулькотіла в чийомусь горлі. Нарешті все стихло, тільки, здавалося, десь вдалині ще лунали приглушені тони розладнаного органа.

З палатки повибігали наші товариші і мовчки слухали цей страшний нічний концерт.

— Що це, як ви гадаєте, Петре Андрійовичу? — спитав Олег.

— Чудова музика невідомих музикантів. Нічого подібного я ще не чув.

Заспаний Єменка нерішуче застиг з ліхтарем у руці, а Старобор і Шульгін тримали коней, що тривожно іржали і рвалися з прив'язі.

Собаки, наїжившись, гарчали, і тільки пролунала команда «вперед», миттю зникли в пітьмі.

Чижов зайшов у палатку і повернувся з рушницею. Проте Єменка не радив йому йти, бо в такій непроглядній пітьмі навіть найкраща зброя мало чого варта. За хвилину люто загавкали собаки. Потім долинув якийсь свист і запивання з приглушеним протяжним ревом. І так кілька разів. Потім усе стихло.

— Чорти, мабуть, весілля справляють, — зауважив Шульгін.

— Та година ж не підходяща, — в тон йому відповів Старобор. — Нема ні бурі, ні хуртовини.

— То ще може початись, — вставив Єменка.

— Чорти чортами, але де ділися собаки? Ні гавкання не чути, ні самих їх нема, — мовив Чижов.

Та за хвилину почулося чмихання, а потім з'явились і самі гончаки. Вони гарчали й скавуліли, ніби просячи пробачення, що повертаються ні з чим.

— Ех ви, бельбаси, — дорікав їм Чижов, — на що ви здатні!.. Ану, гайда спати!

Але собаки не заспокоювались, а один з них почав качатися по землі. Єменка присвітив, і ми побачили у нього на спині велику рану, яка сильно кровоточила.

— Ну, не хникай, — пестив його Чижов. — Поліз у бійку — то й дали здачі. Ходімо, перев'яжу тебе.

Ми зрозуміли, що собаки повернулися після відчайдушної сутички з невідомим ворогом, подолати якого їм було не під силу.

Чижов підняв ліхтар, щоб краще нас бачити, і підкреслено серйозно сказав:

— Думаю, всі за те, щоб надолужити перерваний сон. А завтра зранку підемо до гирла річки й глянемо, що там скоїлось. На добраніч.

І всі повернулися до палатки. Я з Олегом ще якийсь час обмінювались думками про таємничий нічний концерт, який, однак, не заважав лосям паруватися. Напевне, вони звикли до таких речей. А втім, хто знає, що відбувалося в тайзі під покровом ночі.

Я вже дрімав, коли геолог озвався знову:

— Ви ще не спите? Слухайте, а що як спробувати вполювати лося?

Сну як не було.

— Лося, кажете? Непогано було б, але ж спати нам лишилося небагато. Треба ж вийти вдосвіта, а це значить _ розбудити всіх інших. Не знаю, що вони скажуть на це.

— А ми й не питатимемо, — вирішив Олег. — Ми ж не маленькі, самі справимося. Чи, може, ви боїтесь?

Я випнув груди і — оскільки в темряві цього не видно було — ударив у них рукою:

— Ви ще питаєте? Невже не вірите в мій досвід?

— Боронь боже! Але ж ми вперше в тайзі, місця незнайомі, ще заблудимось?

— Боятися нема чого, біля озера не заблудимось, а щоб не заспати, я повішу будильник у себе над головою. Ну, а тепер спати!

Звичайно, Олег почув дзвіночок кишенькового будильника — геолог, певно, спав тільки на одне око, як це буває з кожним перед першим полюванням на царя лісів. Юнак розбудив мене досить-таки безжально.

Швидко одягнувшись, ми вийшли з табору. Темрява трохи порідшала, але над тайгою все ще стояла ніч. Наші собаки, що лежали перед палаткою, теж підвелися. Напевне, їм не терпілося піти з нами, але ми знаками наказали їм знову лягти. Ми тихо пройшли до озера. Все тепер залежало від того, чи затримаються лосі-суперники на бойовищі до світанку. Ми напружували слух, але в непроглядно-сивій пітьмі нічого не чути було. Тільки час від часу в озері плескалася риба.

Та ось пролунав якийсь голос, що перейшов у рев: він поступово стихав, аж поки не вирівнявся до протяжного басовитого трубного звуку. Крізь ревіння чулося жалібне, ніби від болю, мукання.

Олег стояв мов зачарований і напружено прислухався до звуків, яких він ще ніколи не чув. Лось, який шукав собі пари, трубив на нашому березі, трохи південніше. Ми швидко пішли на голос, але тут же зупинилися, бо попереду були непрохідні хащі. Втративши надію продертись крізь гущавину, ми змушені були рушити далі берегом озера. Ішли доти, поки Олег не спіткнувся об щось на крутому березі. «Перешкода» сердито пирхнула, підскочила і майнула геть. Отже, це був не камінь, а, напевно, борсук або заєць. Хотів, мабуть, виждати, поки ми пройдемо, і, звичайно не врахував того, що може стати «каменем спотикання».