Рудольф Лускач - Заповіт мисливця

В мальовничому місці на маленькому прибережному лужку стояла мисливська хатина, по-місцевому — балаган, зимовий притулок для мисливців. Ми вирішили не ставити палаток і під'їхали прямо до цієї хатини.

За пописаним законом тайги, кожен, хто побуває в хатині, повинен залишити її в такому ж стані, в якому вона була до його приходу, і обов'язково з запасом дров для наступного, хай і незнайомого відвідувача.

Але виявилося, що цього разу закон тайги було грубо порушено. Балаган був занедбаний, все свідчило про те, що перед нами тут господарювали якісь негідники. Вони зірвали шмат стріхи, порозкидали нари та дрова під навісом. Велика сільниця, вирізана з березової колоди, була перекинута, сіль висипана на землю. За цю безцеремонність сибіряки послали на адресу незнайомих бешкетників чимало крутих слів, бо сіль у глухій тайзі — дуже цінна річ. Коли мисливець, буває, витратить під час полювання всі свої запаси і прийде до балагана, то приготована сіль дасть йому змогу зварити їжу. Інший мисливець знову поповнить сільничку, і так у хатині завжди підтримуються запаси солі, борошна та дров.

Ми, як могли, навели порядок у балагані. Але всім місця там не вистачило. Нам з Олегом довелося поставити палатку собі та ще одну для Тамари.

Єменка варив чай. Чай власного збору — з жовто-зеленого листя якоїсь не відомої нам рослини, запах якої нагадував запах полуниць.

Тунгуський мисливець пояснив, що це листя так званого «запашного прутика» — куща, який росте в горах і цвіте розкішними рожевувато-фіалковими квітками. Добра якість цього чаю полягає, головним чином, у тому, що він проганяє ознаки втоми. Ось чому його п'ють мисливці під час виснажливих походів.

Дискусія про якість чаю з «запашного прутика» не дала ніяких наслідків, бо ніхто ніколи не чув про цей кущ, навіть лісничий Шульгін нічого не знав про нього, хоч і твердив, що знає тайгу, як свої п'ять пальців. Найбільше зацікавила нас дія цього чаю проти втоми. Очевидно, за якостями він був подібний до китайського цитринового дерева або до африканського дерева виду стеркуліаценів — Cola.

Ми саме прибирали хатину, коли раптом пролунав сміх, і Старобор вигукнув:

— Петре Андрійовичу, а чи ви сердитесь на господаря, коли він не замів хату й довів її до такого стану, що там і чорт собі в'язи скрутить?

— Я в такі справи не втручаюсь, хай собі робить, що йому заманеться.

— Тоді ми даремно сердились. Адже безладдя тут вчинив сам господар.

— Оце так новина! Що ж це за господар?

— Волохатий, клишоногий. Ведмідь. Він володарює тут, як йому заманеться. Ось дивіться, навіть лишив тут свою візитну картку.

Виявилося, що в хаті справді побували ведмеді, й Чижов жартома зазначив, що тепер нам треба остерігатися, щоб волохаті господарі не прийшли з претензіями до нас.

Поки Тамара з Старобором варили вечерю, ми оглянули околиці.

На високих берегах озера розкішними барвами пізнього літа пломеніла тайга, а між могутніми шапками високих сосен просвічували обриси далеких гір.

Барвиста осінь у тайзі коротка. Але тут, біля великого озера, крижаний подих зими на якийсь час затримується. Може, природа тому наділила це озеро такою стійкою красою, щоб останні мандрівники з тайги могли тут приємно відпочити. З півночі над тайгою пролітають тисячі різних мандрівних птахів; коли починається зима, вони по дорозі на південь можуть тут відпочити, ще раз помилуватись чудовим краєвидом, посумувати за краєм, який покидають. Безперечно, ці птахи повернуться сюди знову!

Хоч до зими було ще далеченько, та слова Чижова нагадали нам про неї. Колись тут було багато соболів, водяться вони тут і зараз, хоч і менше. Олег хотів було поставити кілька капканів, але Єменка та Чижов відрадили його: якщо навіть соболь і попадеться в пастку, він здохне з голоду, поки ми знову повернемося до Ведмежого озера.

Ведмеже озеро простягається на п'ятдесят кілометрів у довжину, і його поверхня зникає з очей у зеленій тіні високих лісів, які лежать над водою. Протилежний берег зливається з ясним тлом скель.

— У цьому місці до протилежного берега шість кілометрів, а там, за мисом, двадцять. Я двічі перепливав його на плоту.

Розповідь про рибні багатства озера заохотила мене спробувати під кінець дня рибальського щастя. Я приготував вудочку, вибрав блешні, якими сподівався привабити тутешню рибу, і вже поспішав до води, коли мене раптом покликала Тамара. Я повернувся дуже неохоче, бо рибальська гарячка іноді дає себе знати сильніше, ніж мисливська. Запитав у дівчини, що вона хоче. Тамара показала на сідла й промовила: